О.
М. Посунько
Історія
Нової Сербії та Слов’яносербії.
Запороіжжя: РА "Тандем-У", 1998. – 80 с.
|
Нова
Сербія (1752-1764)
аутор Володимир Іванович МІЛЬЧЕВ,
Запорізьке відділення Інституту археографії та джерелознавства
ім. М.С. Грушевського НАН України |
|
Слов'яаносербія
(1753-1764)
аутор Володимир Іванович МІЛЬЧЕВ, историчар, Запорізьке відділення
Інституту археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського
НАН України |
 |
Генерал-лейтнант
и командир Новосербского корпуса, полковник поморіської
міліції
Іван Самійлович Хорват
(Пашутин А.Н. Исторический очерк г. Елисаветграда.-Елисаветград,1897.-175
с.)
|
Південна (Степова) Україна — в багатьох відношеннях унікальний
регіон нашої держави. Довгий час територія носила назву "Дике поле",
що вказувало на її недостатню заселеність. Початок активної і регульованої
урядом колонізації цих степів припадає на XVIII ст. Хід заселення
краю обумовив певні особливості національної та соціальної структури
населення.
Багатство природних ресурсів, відсутність соціального гніту заохочували
приплив на Південь великої кількості люду з інших частин України,
внутрішніх губерній Росії. З іншого боку — активна колонізаційна
політика уряду спричинила появу тут представників різних етнічних
та конфесійних груп з країн Європи. Так поступово формувався багатонаціональний
склад населення краю. Іншою особливістю є прикордонне положення
Південної України. Тому навіть у середині ХІХ ст. кожний сьомий
житель тут був військовослужбовцем[1]. Все це в свою
чергу відобразилось на розвитку економіки і культури реґіону.
Незважаючи на пожвавлення наукового інтересу до минулого краю,
мало дослідженими залишаються різноманітні питання історії етнічних
спільнот, які проживали і проживають нині на Півдні України, військових
формувань, існування яких тут було характерною ознакою життя регіону.
У зв'язку з цим інтерес представляє історія національно-військових
і адміністративно-територіальних одиниць Нової Сербії та Слов'яносербії
(1751-1764).
Виникнення їх зумовлено такими обставинами. З середини XVIIIст.
найважливішим завданням зовнішньої політики російського уряду було
захоплення Північного Причорномор'я і Приазов'я, ліквідація турецько-татарської
загрози і забезпечення надійної оборони південних рубежів Російської
імперії. Щоб мати можливість вести боротьбу за вихід до південних
морів, уряд планував створити систему прикордонних укріплень і організувати
мобільні військові формування для несення прикордонної служби. Дещо
раніше таку функцію мала виконувати Українська лінія (будівництво
її розпочалося у 1731р. і тривало декілька десятиліть) та її ландміліцькі
полки.
Нагальними для самодержавної Російської імперії у середині XVIII
ст. були, крім зовнішньополітичних, і певні внутрішні проблеми.
Одна з них — існування на південних рубежах держави автономної Запорозької
Січі з республіканським устроєм і хутірським характером господарства,
яке набувало все більшого розвитку. Актові остаточного знищення
Запорозької Січі у 1775 р. передував ряд заходів. Це проявилося,
насамперед, у активному наступі на її територіальні володіння —
"Вольності Війська Запорозького", які займали великий простір Степової
України південніше річок Тясмину і Орелі. Обравши курс на ліквідацію
Січі, російський уряд розпочав на її території спорудження фортець
і впровадження іноземних поселень, які відмежовували Запорожжя від
Лівобережної та Правобережної України. Поселення мали військовий
характер і на них покладалися великі надії. Крім несення прикордонної
служби, вони повинні були стати провідниками урядової політики в
регіоні. Їх обов'язком стала боротьба з масовими втечами селян на
Запорожжя та з гайдамаччиною. Переслідуючи саме такі цілі, російський
уряд погодився на переселення з Австрії сербів-граничар, які зазнавали
там релігійних та національних утисків. Так на початку 50-х років
було організовано Нову Сербію та Слов'яносербію, землі для яких
значною мірою були вилучені з запорозьких володінь.
Отже, історія Нової Сербії та Слов'яносербії пов'язана з такими
процесами і явищами, як колонізація Південної України, складання
національної структури населення ряду нинішніх областей даного реґіону,
формування загальноросійського ринку і входження до нього південних
територій, боротьба запорожців проти наступу царизму на їх вольності,
гайдамацький рух.
Історія сербської колонізації Південної України в середині XVIII
ст. не знайшла достатнього відображення у науковій літературі. Початком
розробки даної проблематики стали, в першу чергу, "Геродота Новоросійського
краю", члена Одеського товариства історії та старожитностей, співробітника
Головного Статистичного комітету Новоросійського краю А.О.Скальковського,
зокрема, його "Хронологічний огляд історії Новоросійського краю"[2].
Описуючи сербську колонізацію, автор використав в основному офіційні
документи уряду — височайші укази про організацію нових адміністративно-територіальних
одиниць, сенатські укази, які регламентували їх життя, статистичні
матеріали тощо.
Питанням взаємовідносин Нової Сербії та Слов'яносербії з Військом
Запорозьким присвячені три розділи найбільш відомої праці А.Скальковського
"Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького", яка витримала
три видання ще за життя автора (Одеса, 1841, 1846, 1885—1886), одне
в наші часи[3]. Значною заслугою А.О.Скальковського є
введення до наукового обігу великої кількості архівних джерел, але
його оцінка доцільності сербських військових формувань на Півдні
України досить непослідовна. А.Скальковський говорить про них то
як про дисципліноване військо, то як про частини, які не відзначаються
високим рівнем підготовки, де панує безлад і хабарництво. Все ж
і нині "Історія Нової Січі" — одне з найбільш ґрунтовних досліджень,
в якому описано історію порубіжних стосунків між сербськими полками
і Січчю. Деякі відомості про південнослов'янську колонізацію містяться
і в окремих статтях А.О.Скальковського.
Історія Нової Сербії та Слов'яносербії з офіційної точки зору розглянута
також у праці визначного російського історика С.М.Соловйова "Історія
Росії з найдавніших часів" (1851-1879 рр.)[4]. У 23-26
томах, які охоплюють часи царювання Єлизавети Петрівни, Петра ІIІ,
Катерини ІІ, послідовно описується хід сербської колонізації. Автор
ґрунтується на матеріалах вищих державних установ — указах Сенату,
Військової колегії, Колегії іноземних справ, документах Синоду,
що призвело до однобічного висвітлення подій.
У 1879 р. з'являється спеціально присвячена сербській колонізації
стаття професора Московського університету М.О.Попова в журналі
"Вестник Европы"[5]. М.Попов детально зупиняється на
історії переселення сербів з Австрії до Росії. Він вперше використав
мемуари учасника подій — сербського офіцера С;Пишчевича, які на
той час ще не були видані.
У другій половині ХІХ ст. було опубліковано ряд робіт, присвячених
іноземній колонізації Росії взагалі і питанням заселення Новоросійського
краю зокрема. В них автори побіжно торкаються історії Нової Сербії
та Слов'яносербії. Такими є дослідження П.К.Щебальського, А.Клауса,
Д.І.Багалія[6].
Свій внесок у вивчення даної проблематики зробило Одеське товариство
історії та старожитностей. На сторінках його "Записок" публікувались
досить цікаві замітки з питань сербської колонізації. Частіше вона
розглядалася у зв'язку з дослідженням історії Запорожжя та Новоросійської
губернії. Особливої уваги заслуговує вступна стаття відомого дослідника
історії Новоросії і, зокрема, Єлисаветградщини, В.Ястребова до опублікованих
ним деяких документів з "Архіву фортеці Святої Єлисавети"[7].
Пояснюючи їх зміст, В.Ястребов описує головні епізоди з життя колоністів.
Вперше він розглядає взаємовідносини сербів з місцевим населенням
і ставить питання про доцільність цієї колонізації.
Чимало статей з даної тематики друкувалось на сторінках журналу
"Киевская старина". Одна з найґрунтовніших належить співробітникові
журналу, редакторові неофіційної частини "Киевских губернських ведомостей"
О.О.Андрієвському[8]. Матеріал для неї взято автором
з документів київського генерал-губернаторства. О.Андрієвський висловлює
думку схожу із судженнями В.Ястребова: "Після оприлюднення записок
Пишчевича не залишається ніяких сумнівів в тому, що колонізація
ця була одним з невдалих заходів уряду...[9]"
Першою спробою зробити цілісний опис сербської колонізації, різних
аспектів життя Нової Сербії та Слов'яносербії була стаття професора
історії Одеського університету Є.О.Загоровського[10].
Автор намагався розглянути вказані процеси комплексно, він вперше
описав адміністративну систему поселень. Ним використано лише опубліковані
урядові документи, тому чимало питань внутрішнього життя поселенців
не знайшли відображення у статті.
В історіографії ХІХ ст. визначилось два погляди на сербську колонізацію.
Прихильники першого, які стояли на позиціях монархізму та великодержавності,
позитивно оцінювали дії уряду в організації південнослов'янської
колонізації (А.О.Скальковський, С.М.Соловйов). Іншу думку висловлювали
дослідники, які вважали переселення сербів недоцільним і висловлювалися
на захист інтересів місцевого населення, яке зазнавало утисків з
боку нових сусідів (В.Ястребов, О.Андрієвський, Д.Багалій). Однак
ґрунтовних досліджень, які б охоплювали всі аспекти переселення
сербів до Росії, влаштування їх на новому місці, труднощі і прорахунки
даної колонізації і при цьому спирались на опубліковані та архівні
джерела, у вказаний період немає.
У радянській історіографії можна виділити два періоди піднесення
інтересу до вказаних питань і , відповідно, появи публікацій. Перший
період охоплює 20-30-ті рр., коли за ініціативою академіка Д.І.Яворницького
та Д.І.Багалія група молодих учених була залучена до вивчення історії
Південної України. Результатом цієї роботи стали статті Миколи Ткаченка
та Сергія Шамрая[11]. Проте, основна увага дослідників
акцентована на інших проблемах історії реґіону, пов'язаних з виникненням
тут Нової Сербії і Слов'яносербії.
Найбільш вагомим внеском у вивчення південнослов'янської колонізації
у цей період був ряд робіт Н.Д.Полонської-Василенко. Досліджуючи
історію Південної України і Запорозької Січі, вона не могла оминути
питань сербського переселення до Росії. Є свідчення, що поряд з
іншими роботами, в кінці 20-х рр. Н.Полонська-Василенко підготувала
статтю "Сербська колонізація Степової України"[12]. Пов'язуючи
історії Сербії та Слов'яносербії з долею Запорожжя, вона згадує
колонізацію й у працях, присвячених Січі[13]. Згодом
основну увагу дослідниця починає приділяти проблемам заселення Південної
України в цілому. Узагальненням усіх здобутків Н.Полонської-Василенко
стала докторська дисертація "Нариси з історії заселення Південної
України в середині XVIII ст. (1734—1775 рр.)". Пізніше за кордоном
побачили світ україномовне та англомовне видання цієї роботи[14].
Важко переоцінити значення вказаної монографії Н.Полонської-Василенко.
Вперше вона цілісно охопила всі аспекти колонізаційного процесу
на території Південної України в другій половині XVIII ст. На основі
великого комплексу джерел, переважно статистичного характеру, дослідниця
висловила досить критичний погляд на офіційну колонізацію, зробила
припущення, що народна колонізація мала б набагато більший успіх,
хоча б при найменшому сприянні уряду. Але як і більшість попередників,
Н.Полонська-Василенко не залучила всі існуючі комплекси документів,
які стосуються безпосередньо історії Слов'яносербії. Розглядаючи
різні аспекти історії сербських колоній, вона говорить, в основному,
лише про Нову Сербію.
Тема сербської колонізації знову виринула в радянській історіографії
у зв'язку з вивченням історії Запорозької Січі в 60-х рр. Мова йде
про дослідження відомого історика Запорожжя В.О.Голобуцького[15].
Однак стосовно саме сербських адміністративно—територіальних одиниць
автор ґрунтується у більшості випадків на роботах А.Скальковського.
Багатий статистичний матеріал знаходимо в працях сучасного російського
дослідника В.М.Кабузана. В монографії "Заселення Новоросії у XVIII—першій
половині XIX ст." він аналізує дані загальноросійських ревізій,
порівнюючи їх з різноманітними документами статистичного характеру,
які подавались сербськими військовими формуваннями у вищі інстанції[16].
Деякі питання сербської колонізації знайшли своє рішення у монографії
вченого-філолога В.М.Шишмарьова, статтях А.П.Бажової, О.В.Павлюченко,
Є.І.Мітельмана[17].
Цінним внеском у вивчення сербської колонізації є робота македонського
дослідника А.Матковського "Македонський полк в Україні"[18].
Основну увагу автор зосередив на визначенні ролі македонського елементу
в складі полків І.Хорвата, І Шевича, Р.Прерадовича. Він вводить
до наукового обігу нові джерела з державних архівів Австрії, порівнює
їх дані з документами Слов'яносербської комісії.
Дані до історії Нової Сербії та Слов'яносербії містять роботи останніх
років. Найбільш вагомою стала докторська дисертація донецького дослідника
В.О.Пірка, присвячена проблемам освоєння реґіону у XVII—XVIII ст.[19]
Отже література 60—90-х рр., присвячена досліджуваній нами темі,
значно доповнила історіографію сербської колонізації Південної України.
До наукового обігу введено певну кількість джерел, звернено увагу
на нові аспекти існування сербських адміністративно-територіальних
одиниць. Проте, вказані роботи переважно продовжують історіографічну
традицію, за якою історія Нової Сербії та Слов'яносербії розглядалася
лише у зв'язку з іншими крупними проблемами, як то: освоєння земель
Південної України; історія Запорозької Січі тощо.
Слід також коротко охарактеризувати джерельну базу дослідження,
оскільки в історіографії довгий час побутувала думка, що дана тематика
недостатньо забезпечена джерелами.
Джерела з даної тематики за формальними ознаками можна поділити
на опубліковані та архівні. Публікації переважної частини джерел
було здійснено у ХІХ ст. Основна маса опублікованих документів —
це матеріали державних установ, різноманітних канцелярій. Найбільш
вагомими є видання: "Повне зібрання законів Російської імперії (XIII-XIV
томи); "Сенатський Архів".
Цінність для дослідження представляють окремі тематичні публікації,
як-то: "Серби в Києві",—документи канцелярії київського генерал-губернатора,
зібрані О.О.Андрієвським; "Архів фортеці Святої Єлизавети", підготований
до друку В.Ястребовим.
Виключне значення має мемуарна література, яка суттєво доповнює
та урізноманітнює інформацію документів офіційних установ. Пріоритет
мають спогади сербського офіцера С;Пишчевича, який був свідком досліджуваних
подій[20]. Окремі штрихи до історії Нової Сербії та Слов'яносербії
отримуємо з мемуарів нащадків колоністів — О;Пишчевича, О.Гангеблова[21].
Проте основний масив джерел з даної теми знаходиться у фондах різних
архівосховищ України та Росії. За невеликими виключеннями це документи,
які не використовувалися дослідниками або використовувалися частково.
Архівні фонди можна розподілити на основні і ті, що лише дотично
відносяться до досліджуваної теми. До основних належать: "Слов'яносербська
комісія" (Центральний державний історичний архів у м. Києві, ф.1413);
"Архів фортеці Святої Єлизавети" (Інститут рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського,
ф.ІХ); окремі збірки документів з канцелярії Новосербського корпусу
(Дніпропетровський історичний музей ім. Д.І.Яворницького, КП-38211/Арх.-222;
КП-38212/Арх.-223; КП-38299/Арх.-309); Державний архів Дніпропетровської
області, опис справ Новосербського корпусу).
Значна частина документів з історії сербської колонізації зберігається
у фондах "Київська губернська канцелярія" і "Архів Коша Нової Запорозької
Січі" в ЦДІА м. Києва (відповідно: фф. 59, 229).
Південна Україна являє собою велику степову територію, яка зараз
включає південну частину Луганської, майже всю Донецьку, Кіровоградську,
Миколаївську, Одеську, північну частину Херсонської та Запорозької
областей. Освоєння цих земель почалося ще в XVI ст. з виникненням
запорозького та донського козацтва. Однак довгий час воно відбувалося
повільними темпами і лише на певній локальній території. Однією
з причин цього були постійні напади турецько-татарських орд, що
ускладнювало життя в степу і робило його небезпечним.
Перший етап інтенсивної колонізації вказаної території припадає
на 30-40-і роки XVIII ст. Він був зумовлений посиленням міграційних
процесів в Україні. Тікаючи сюди з Гетьманщини, Слобожанщини і Правобережжя,
селяни йшли в Запорозьку січ або оселялися слободами. Крім втікачів,
територію на правому березі Дніпра, біля рік Орелі і Самари навпроти
володінь Полтавського і Миргородського полків освоювали також козаки
і посполиті. Одні потім поверталися на зиму додому, інші оселялися
хуторами на постійно, поступово просуваючись все далі на південь.
Одним з районів активного господарчого освоєння стали так звані
"задніпровські місця" - землі на південь від р. Тясмин між річками
Дніпро і Синюха. Наплив сюди переселенців збільшився після війни
з Туреччиною 1735-1739 рр. Війна довела економіку України до розорення,
а населення - до зубожіння, тому селяни тікали навіть на землі,
які були під владою Польщі [48;194].
Однак найбільш значну роль у заселенні Південної України в першій
половині XVIII ст. відіграло запорозьке козацтво, яке у 1734 р.
повернулося під протекторат Російської держави. Населення Запорожжя
досить швидко зростало. Якщо в 30-40-х рр. Січ мала п'ять паланок,
то в 50–60-х рр. їх було вже вісім [45;495]. За підрахунками А.О.Скальковського
в 60-х роках тут проживало 100 тисяч козаків [79;120]. В 1766 р.
за свідченням старшини В.Чернявського на Запорожжі було 4 тисячі
зимівників і це лише ті, які добре упорядковані [92;282]. Посполиті
проживали в Кодацькій, Самарській, Орільській та Протовчанській
паланках, тому, окрім зимівників, тут було по 15-20 населених пунктів
[50;343].
Дозвіл на перехід в межі Російської імперії запорожці отримали
у зв'язку з підготовкою до нової війни Росії з Туреччиною. Ще раніше
(у 1731 р.) з метою попередження можливих нападів татар на південь
Росії розпочалося зведення Української укріпленої лінії. Це також
до певної міри сприяло притоку населення в межиріччя Дніпра і Сіверського
Дінця.
Повернувши втрачені за Прутським договором землі, Росія вдається
до більш енергійного їх освоєння. У 1741 р. указом імператриці Анни
втікачам з Росії та Гетьманщини, які були в молдавських і польських
володіннях, дозволено повертатись в Росію і селитись в задніпровських
степах [80;309]. В 1743 р. офіційно дозволялося козакам і посполитим
Лівобережжя переселятись за Дніпро [87;236]. Аналогічні заходи проводилися
і по відношенню до розкольників. Указами 1734 і 1755 рр. їм також
надавалась можливість повернутись в Росію і заснувати поселення
на південних землях [55;587].
Та вказаних заходів для освоєння такої великої території виявилося
недостатньо. До того ж в результаті умов, що склалися, на даних
землях підданими Російської держави в основному були запорожці,
розкольники, селяни-втікачі. Такий склад населення не давав царському
урядові впевненості у своїй владі на півдні України. Також занепокоєння
викликали спроби Польщі поширити свій вплив на ці землі. Вихід Росії
до північних морів змушує Польщу шукати ближчих економічних стосунків
з Україною. М.Ткаченко вказує на особливу роль польських князів
Потоцьких, які намагалися встановити постійні зв'язки із Запорожжям
і в такий спосіб шукали можливості виходу до Чорного моря [8.Арк.5].
Таким чином, в 40-х роках Південна Україна до певної міри стала
центром зіткнення інтересів декількох держав. Для Росії, якій належала
дана територія, нагальним стало завдання зміцнення тут своїх позицій.
Саме в цей час в правлячих колах Російської імперії з'являється
ідея про переселення сербів з Австрії.
Ще в 90-х роках XVII ст. близько 70 тисяч сербів перейшли з окупованих
Османською імперією земель в габсбургські володіння в Угорщині.
Поселенці отримали назву "серби-граничари", оскільки саме вони стали
основною складовою частиною військ на новому кордоні з Туреччиною
вздовж річок Сави, Дунаю, Тиси і Мориша. Територія називалася Потисько-Поморіською
і Посавсько-Подунайською військовими Границями [56;263].
Оселившись на землях Австрійської імперії, серби îòðèìàëè
ряд привілеїв. Але згодом, особливо за правління Марії-Терезії їх
становище значно погіршилося. У 40-50-х роках XVIII ст. більша територія
їх місце проживання опинилась далеко від нових кордонів з Туреччиною.
Сербам було запропоновано або переселятись в прикордоння, де спостерігався
великий вплив Порти, або прийняти угорське підданство [64;102].
Залишитись в Угорщині стало неможливо через надзвичайно неприязне
ставлення місцевого населення і релігійний гніт з боку католицької
церкви. О.Пишчевич писав, що сербські офіцери могли отримати лише
чин капітана, а далі зростання по службі було можливим лише за умови
зміни віросповідання [29;113].
За таких обставин серед сербського офіцерства поширився рух за
переселення в Росію. До того вже були відомі поодинокі випадки переходу
сербів в російське підданство. В Росії на той час служили відомі
сербські вихідці: М.Милорадович (полковник Гадяцького полку), І.Стоянов,
генерал П.Текелі, С.Віткович. Всі вони мали високі військові чини
[64;102].
Дослідження македонського вченого А.Матковського свідчать, що ініціаторами
переселення в Росію серед сербського офіцерства стали брати Микола,
Іван та Федір Чорби. Але, оскільки всі вони брали участь у повстаннях
проти австрійського панування, то дозволу на виїзд з певною кількістю
людей Чорби не отримали б. Тому очолив переселенський рух полковник
поморіської міліції Іван Самійлович Хорват фон Куртич (Horwat od
Kurticz) [60;171].
В 1750 р. І.С.Хорват звернувся до російського посла у Відні обергофмейстера
графа П.М.Бестужева-Рюміна з проханням про переселення в Росію.
Разом з ним були його брати Михайло та Дмитро Хорвати, Федір Чорба,
племінник Самійло Хорват та інші офіцери [33. С.87; 83.Т.23;128].
Вони пропонували вивести два полки (всього 3000 чол.) за свій рахунок
до Батурина. Натомість І.Хорват бажав мати звання полковника російської
служби [74;598].
У травні 1751 р. імператриця Єлизавета Петрівна отримала листа
від графа П.М.Бестужева-Рюміна з пропозиціями сербських офіцерів.
Посол радив селити сербів не біля Батурина, як того вони бажали,
а на кордоні і на тих умовах, що і в Австрії, оскільки сербські
війська мали досвід боротьби з турецькою експансією. Граф вказував,
що новим поселенцям слід видати матеріали для будівництва, платити
утримання протягом року, а далі вони вже самі будуть себе утримувати
і нести військову службу [70.Ч.І;59].
11 липня імператриця дала відповідь: "Коли справа дійшла до того,
що віденський двір самовільно позбавляє себе хороброго сербського
війська, то нам належить старанно домагатись, аби його собі придбати..."
[83.Т.23;125] В цьому ж листі Єлизавети наказувала П.М.Бестужеву-Рюміну
розпочати переговори з австрійським урядом. 13 липня того ж року
посла сповістили, що всі приведені І.Хорватом люди будуть прийняті
в російське підданство [74;599].
В Росії прийняття у підданство сербів сприймалося сучасниками як
акція надання допомоги єдиновірним народам. К.Р.Дашкова писала,
що імператрицею Єлизаветою "керувало релігійне почуття, яке змусило
її взяти під своє покровительство православних, яких переслідували
за віру" [20;37]. Таке сприйняття подій було вигідне для Росії і
на міжнародній арені, особливо у стосунках з Австрійським урядом,
який обов'язково б висловив незадоволення з приводу втрати своїх
підданих.
Отже, на початковому етапі переселення сербів, російський уряд
в першу чергу мав на меті забезпечити охорону південних кордонів
імперії, створити надійний тил у подальшій боротьбі з Туреччиною
за вихід до Чорного та Азовського морів.
Отримавши дозвіл на пересування, І.С.Хорват з людьми вирушив до
Росії. До міста Токая їх супроводжував конвой австрійських військ
[60;172]. Перша валка сербських емігрантів прибула до Києва восени
1751 р. З цього приводу у вересні з колегії іноземних справ до київського
генерал-губернатора було надіслано рескрипт. В ньому говорилось,
що слід направити для зустрічі сербів "добрих гусарів", а потім
розмістити новоприбулих до весни по квартирам довкола Києва, який
являвся збірним і розподільним пунктом для всіх чужоземців [41;129].
Тим часом Сенат доручив Колегії іноземних справ вирішити з Австрією
питання про подальше переселення сербів. 7 січня 1752 р. Колегія
повідомляла, що віденський двір незадоволений виїздом своїх підданих
і урядом переслідується відкрита агітація за переселення до Росії.
Сенат наказував шляхом дипломатичного листування вказати Австрії
на вигідність для неї справи, розпочатої І.Хорватом та іншими офіцерами
[51;92]. Адже в такий спосіб віденський двір спростувати думку про
те, що православні тут переслідуються владою.
І.С.Хорват же, прибувши в Росію, одразу ж подався до Петербурга,
де виклав детальніше свій план. Він пропонував вивести вже 16 тисяч
чоловік, з яких мало б сформуватись 4 полки (по 4 тис. чол. кожний)
- 2 гусарські і 2 пандурські (піхотні). Хорват просив надати їм
такі привілеї: вільна торгівля з Західною Європою і Росією; пенсії
вдовам; збереження за сербами тих офіцерських звань, які вони мали
в Австрії; виплата утримання полкам - гусарам повністю, пандурам
в розмірі двох третин; вимагав побудувати фортецю силами російських
підданих; забезпечення для себе і своїх синів спадкового полковництва
в одному з полків та дещо інше. І.Хорват планував виводити в Росію
не лише сербів, а й волохів, македонців, чорногорців та інших православних
[70.Ч.І;61].
Височайшим указом від 24 грудня 1751 р. наказано Сенатові разом
з Військовою колегією розглянути справу відносно переселенців. Хорватові
необхідно було з'явитися до київського генерал-губернатора М.Леонтьєва
і там на місці сформувати 2 гусарських і 2 пандурських полки, по
20 рот у кожному. Розмістити їх у вигляді міліційного війська наказувалося
вздовж кордонів від фортеці Кам'янки праворуч (на захід) до польського
кордону, включаючи Чорний ліс, а ліворуч - до запорожців і до кордонів
турецьких і татарських [28.Т.13. №9919]. Таким чином, даний указ
лише приблизно вказував місце розташування сербських полків.
Вирішуючи питання про територію, яку слід надати переселенцям,
Сенат користувався картою, складеною в 1740-х роках інженер-полковником
Даніелем де Боскетом разом з миргородським полковником В.Капністом.
На карті було зображено, що вказана територія частково вже залюднена
і має певну кількість населених пунктів, про що і сам де Боскет
пізніше повідомляв Сенат [80;332]. Та на це не звернули уваги. Указ
Сенату і Військової колегії від 29 грудня 1751р. так окреслював
територію розселення сербів в місцях за Дніпром: від гирла р. Кагарлик
до ріки Тури, а від її верхів'їв до гирла р. Кам'янки, потім у верхів'я
р. Березівки на вершину р. Омельник і по ній вниз, де вона в Дніпро
впадає, відступивши від польського кордону на двадцять верст [28.Т.13.№
9921]. Такий нечіткий опис в майбутньому давав підстави для численних
непорозумінь на пограниччі між новими поселенцями і їх сусідами
- поляками та запорожцями.
Жалуваною грамотою від 11 січня 1752 р. предводителю сербських
переселенців дозволялось формування полків, а в одному з них Хорватові,
який вже отримав чин генерал-майора і його нащадкам надавалось спадкове
право бути полковниками; полкові командири прирівнювалися до військових
чинів російської армії, їм належала ділянка землі, річна платня;
захищалися права дітей і сиріт; дозволялась вільна торгівля. Вказане
поселення названо Новою Сербією. Для його захисту наказувалось розпочати
будівництво фортеці Святої Єлисавети [28.Т.13.№ 9924]. Тут же зазначалось,
що в полках офіцерами дозволено призначати лише тих осіб, які приведуть
з-за кордону певну кількість людей. Пізніше навіть було встановлено,
що за виведення 100 чоловік офіцери отримували чин капітана, за
75 чоловік- поручника, 50 - прапорщика, 30 - вахмістра [88;38].
Звичайно, при такому вирішенні питання з військовими кадрами для
Нової Сербії, вже можна було сумніватись у професійності офіцерів.
Ще докладніше регламентовано організацію Нової Сербії в "Інструкції
головному командирові Нової Сербії", виданій 3 лютого 1752р. У ній
визначено територію розселення, розмір земельної ділянки кожному
службовцю, суми грошей на утримання полків. Відстань між гусарськими
ротними поселеннями (сербська назва - "шанці") мала бути 8 верст,
а між пандурськими - 6. В степу гусарська рота займала 30, пандурська
- 25 верст. Земельні наділи по чину становили: капітану - 100, поручнику
- 80, підпоручнику - 70, прапорщику - 50 і рядовим від 20 до 30
четвертей на кожного. Взагалі на організацію поселень виділялось
50 тис. рублів [28.Т.13.№ 9935].
Тим часом у Відень за прикладом І.Хорвата прибули депутати від
2228 родин на чолі з полковниками Іваном (Живаном) Георгієвичем
Шевичем і Райком Прерадовичем (Депрерадовичем). А.Матковський зазначає,
що їх заагітував Микола Чорба. Але через обставини, про які сказано
вище, він не міг очолити переселенців [60;213]. Всі ці військові
були з ліквідованих прикордонних поселень. Вони просили видати їм
паспорти для виїзду до Росії.
Вихід такої кількості емігрантів стурбував цісарський уряд. Марія-Терезія
видає указ про заборону вербування сербів, про посилення нагляду
за кордонами. Віденський двір пообіцяв ряд пільг сербам, проте все
одно залишалось чимало охочих виїхати до Росії [56. С.266]. Тоді
уряд заборонив видавати сербам документи на виїзд; деяких офіцерів,
в тому числі і Р.Прерадовича, навіть заарештували. Згодом Р.Прерадовича
звільнили, але не дозволили взяти в Росію свою сім'ю. Вислали без
родин також двох братів Чорб [22;357].
Всі ці обставини змусили російський уряд замінити М.П.Бестужева-Рюміна
на посту російського посла у Відні як одного з ініціаторів сербського
переселення. На його місце призначили графа Кейзерлінга [83.Т.23;
129, 132]. Виникли певні непорозуміння і в дипломатичних колах обох
країн. Російський двір направив восени 1752 р. у Відень протест
з приводу заборони сербам на виїзд до Росії. Щоб не дати розгорітись
конфлікту, австрійський посол Претлак в жовтні 1752 р. просив аудієнції
з російським канцлером. Виправдовуючи дії свого уряду, Претлак вказував,
що в Росії склалась несправедлива думка, ніби серби мають право
йти куди забажають, і що до Росії виїхало вже близько 2 тис. чоловік,
замість дозволених 500. Аби довести прихильність Марії-Терезії до
Росії посол повідомив, що з І.Шевичем в дорозі вже 800 чоловік,
відпустили і сім'ю Прерадовича. Натомість Претлак просив, щоб Єлизавета
Петрівна забрала назад промеморію до Марії-Терезії з висловленням
незадоволення відносно сербського питання. Однак послу було відмовлено,
хоча і складено інший документ з висловленням дружби і поваги до
віденського двору. А на першій промеморії російська імператриця
написала: "Великодушною бути хочу, але підступності не люблю..."
[22;358]
Та конфлікт не було вичерпано. Коли в 1754 р. російський посол
граф Кейзерлінг звернувся з проханням про дозвіл на виїзд до Росії
дружин і родичів сербів, які вийшли з І.Шевичем, було дано відповідь,
в якій зазначалося, що Австрія має зацікавленість в "іллірійцях"
(сербах) і тому уряд дає дозвіл на виїзд лише дружинам і дітям,
які ще не вступили в шлюб [51;95].
А.Матковський у своїй монографії вказує, що в урядових архівах
Відня зберігається чимало листів від сербських офіцерів з Росії,
які розповідали про своє життя в достатку в межах Російської імперії,
про пільги, які вони там мають [60;201]. Всі ці листи вилучались
австрійською владою, оскільки вони могли викликати новий сплеск
переселенського руху.
Навіть в 1761 р. в Сенаті обговорювалась нота віденського двору
з приводу постійних поїздок в Австрію офіцерів з полків Хорвата,
Шевича, які агітували сербів на виїзд [30.Т.ХІІ;7].
Отже, наприкінці 1752 р., подолавши безліч перепон, І.Шевич і Р.Прерадович
прибули зі своїми командами до Києва. Р.Прерадович одразу ж направився
в Петербург, де йому запропонували поселитись або в Оренбурзькій
губернії, або в Україні в "порожніх місцях" біля Тору і Бахмуту
[30.Т.VIII;681-691]. Такий план сербів не задовольнив. Прерадович
бажав отримати землі понад Дніпром, від Орелі до Кінських Вод і
до р. Бахмуту (майже до самого центру Запорожжя), а Шевич просив
північну частину Нової Сербії, незалежну від Хорвата [30.Т.ІХ;35,36].
31 березня 1753 р. відбулось засідання Сенату, на якому остаточно
вирішилась доля полків І.Шевича та Р.Прерадовича. На засіданні були
присутні представники Військової колегії і колегії закордонних справ,
а також головний командир Нової Сербії генерал-майор І.Ф.Глєбов,
генерал Толстой, полковник І.О.Бібіков. Вимоги І.Шевича і Р.Прерадовича
Сенат визнав за надмірні і дав таку відповідь: землі, які просив
Шевич, вже заселив Хорват; що ж до претензій Прерадовича, то дати
йому таку велику кількість землі не можна. Для обох полковників
досить земель між ріками Бахмутом і Луганню, де можна поселити 5
тисяч чоловік. Таким чином, І.Шевичу велено селитись від Лугані,
а Р.Прерадовичу від Бахмуту через вершину р. Сенжарівки до верхів'я
річок Міуса і Білої, не переходячи Донець, всього на відстані близько
100 верст [28.Т.13.№ 10104]. Отже, І.Шевич та Р.Прерадович отримали
землі не лише незалежні від І.С.Хорвата, але і відокремлено один
від одного.
Олександр Пишчевич з цього приводу писав, що, мовляв, сербські
офіцери з самого початку були ображені російським урядом, який поселив
їх всіх порізно. Але документи Сенату свідчать, що І.Шевич та Р.Прерадович
ні в якому разі не бажали бути під проводом І.Хорвата, посилаючись
на те, що в Австрії вони мали вищі чини, ніж він. С;Пишчевич, який
був свідком подій, підтверджує цей факт. Він також згадує про постійні
непорозуміння між самими Шевичем і Прерадовичем, внаслідок яких
вони не бажали підлягати і один одному. Можливо, з цієї причини
"особливих привілеїв", як пише Пишчевич, їм не було надано [23;176-178].
Нове поселення Шевича і Прерадовича названо Слов'яносербією, хоча
офіційного документу про присвоєння такої назви нами не виявлено.
Лише через рік 31 березня 1754 р. з'явився сенатський указ, за
яким І.Шевичу і Р.Прерадовичу надавалось право приймати на поселення
як сербів, болгарів, волохів, македонців, так і албанців, далматинців,
чорногорців, боснійців, хорватів та представників інших народностей,
які сповідують православ'я. Також їм обом дозволяють сформувати
по одному полку в дві тисячі чоловік [31;135-136].
До цього часу команди обох полковників знаходились у Києві. Про
їхнє перебування там розповідають матеріали Київської губернської
канцелярії [9.Спр.2186,2188,2387,2470]. Невелику їх частину опублікував
О.О.Андрієвський у "Київській старовині" [13].
Сербів розквартирували в Києві у міщан, що одразу викликало обурення
останніх. Негативне враження від сербських постояльців залишилось
у киян ще від постою в Києві команди І.Хорвата. Наприклад, добірка
документів з архіву Київської губернської канцелярії присвячена
розбору непорозумінь між гусарами Хорвата і ченцями Києво-Печерського
монастиря у квітні 1752 р. Новоприбулі влаштували напад з метою
пограбування на служителів Лаври, застосовуючи навіть зброю. Сам
київський генерал-губернатор був змушений займатися даною справою
[9.Спр.2103].
Перебування команд Шевича і Прерадовича взагалі відзначилось постійними
сварками як між офіцерами, так і між рядовими. Оскільки Прерадович
нікого, крім своїх родичів не зумів вивести, то в Києві почалася
справжня боротьба за кожного новоприбулого. "Діяв" тут і І.Хорват.
Під виглядом купців він посилав до Києва агентів, які зманювали
людей у Шевича і Прерадовича [23;177-178]. Останні ж весь час надсилали
скарги до Військової колегії один на одного. Кількість переселенців
була такою малою, що вже в Києві полковники почали ігнорувати сенатські
укази, в яких обумовлювався склад полків - в "новобранні серби"
почали записувати місцевих жителів, в основному збіднілих ремісників
[36;394].
Протягом трьох років київський магістрат звертався до Сенату з
проханням про звільнення міста від квартирантів, які магістрату
і міщанам чинять образи і різні незручності. А в травні 1753 р.
магістрат навіть спорядив особливу депутацію до Петербургу, яка
подала скаргу в Колегію іноземних справ. В ній, зокрема, вказувалось,
що серби самовільно займали і спустошували міські сіножаті і замість
вдячності кияни та магістрат мають лише образи і розорення [13;506].
У відповідь на таку поведінку постояльців кияни виказували їм своє
презирство. В губернську канцелярію надходили скарги від сербів,
що обивателі глузують з їх вбрання, особливо докучають сербському
жіноцтву: "... обивателі з Подолу і студенти значне глузування їм
чинять і з великим глумом називають їх дружин циганками, тому що
вони мають на голові убір, шпильками защепнутий, і нібито приїхали
сюди шпильками торгувати". Сама генеральша Хорватова вимагала, аби
жіноча стать була захищена від таких лайок. Київський магістрат
за наказом генерал-губернатора М.Леонтьєва розіслав по всім цехам
і сотням особливі розпорядження, щоб міщани ставились до сербів
приязно [13;506].
Коли ж серби в кінці кінців залишили Київ, до генерал-губернатора
пішли скарги з інших міст, де зупинялись нові поселенці по дорозі.
Полковник переяславський С.Сулима і лубенський - П.Апостол доповідали,
що команда Р.Прерадовича чинила в містах різні безчинства, а переяславський
магістрат навіть не захотів видати довідку, в якій мало значитись,
що серби ніяких образ і збитків не завдали [13;509-510].
За розпорядженням І.Бібікова слов'яносербські поселенці спочатку
розмістились на зиму по слободам Бахмутської провінції. Лише навесні
1755 р. Бібіков, який керував поселенням, відправив офіцерів межувати
землі для полків І.Шевича та Р.Прерадовича. Всі плани надсилались
до Військової колегії, яка так затягла справу, що заселення довелось
відкласти на 1756 р. [23;184-185]. І лише навесні 1756 р. почалось
розміщення сербів по шанцям в межах Слов'яносербії.
З перших кроків південнослов'янської колонізації почала відчуватись
нестача колоністів. Тут зіграли свою роль заборони австрійського
уряду, а також ті чутки, що розповсюджувались про постійні сварки
між керівниками переселення, про труднощі, з якими зіткнулися емігранти
на новому місці, особливо в Слов'яносербії.
У 1753 р. російський уряд підготував заяву з даного приводу, в
якій говорилось, що у Київській губернії отримані відомості, що
ніби-то в Польщі і Угорщині поширились чутки про відміну привілеїв
для сербів в Росії. Насправді ж поселенці отримують грошове жалування,
мають ряд привілеїв і живуть спокійно [41;129]. Все ж надалі не
доводилось покладати надії на самостійну еміграцію. Все активніше
починають діяти агенти з числа сербських офіцерів, які відкрито
чи таємно їздили за кордон з метою виводу людей.
У 1754 р. І.Шевич відправив секунд-майора Петровича в Чорногорію
набирати людей в свій полк. Австрія, через кордони якої вони повинні
були пройти, вказувала Росії на можливі непорозуміння з Туреччиною
з даного приводу. Але царський уряд відповідав, що вважає чорногорців
вільними людьми [51;96]. В 1757 р. від І.Шевича в Польщу для вербування
охочих відправлявся прапорщик Мілютінов [12.Спр.10.Арк.72-76]. Документи
свідчать, що своїх офіцерів за кордон відряджав і Р.Прерадович.
Так, в 1756 р. він дозволив поручнику Поповичу виїхати "на вербунг
в Цесарію", але натомість і сам Попович пропав і оголошувались його
пошуки [7.Спр.847.Арк. 1-1зв.]. Навіть син Прерадовича в 1764 р.
нагороджувався чином майора за певну кількість виведених іноземців
[12.Спр.42.Арк.799-801].
В 1754 р. в Сенат звернувся Василь Петрович, який назвався "чорногорським
владикою" і обіцяв вивести з Чорної Гори декілька тисяч чоловік
[23;179]. Насправді ж він виявився звичайним пройдисвітом, а та
мізерна кількість людей, що з ним вийшла, була, за словами С;Пишчевича,
"всі підряд грабіжники і п'яниці гіркі, наволоч така була, що гірше
і не знайти ніде, між ними були озброєні справжні лісові розбійники"
[23;247].
Сам С.Пишчевич добре знав стан справ, оскільки входив до складу
створеної тоді так званої "Чорногорської комісії", яка мала приймати
новоприбулих. З ним співпрацювали полковник Пучкович, майор Петрович,
поручник Ездемович [23;180]. Згодом вказана комісія приймала вже
сербів з Боснії та інших областей, що перебували під владою Порти.
В 1757 р. вийшло до тисячі чоловік, в результаті чого Османська
імперія почала висловлювати незадоволення [51. С.96]. В 1758 р.
комісію закрили.
Проблемам, які виникли при переселенні чорногорців, присвячена
ціла добірка документів зі Слов'яносербської комісії. Справа в тому,
що І.Хорват примусово відправляв в Нову Сербію чорногорців, які
збирались в Москві. У зв'язку з цим призначено розгляд даного питання
в Сенаті, після чого в 1760 р. частину емігрантів з Чорної Гори
відправили в оренбурзькі степи, а частина бажаючих могла переселитись
в Нову Сербію [41;130].
В 1759 р. за домовленістю з Сенатом єпископ Симон Концаревич разом
з сином поручником Концаревичем вивели невелику кількість людей
з Далмації, яка була під владою Венеціанської республіки. Вони спочатку
поселились в Новій Сербії, але згодом перейшли в Слов'яносербію,
оскільки були незадоволені порядками І.Хорвата [70. Ч.І;134].
Досить значну кількість емігрантів становили болгари, молдавани
і волохи. Спочатку вони прибували з Польщі, куди вийшли ще до 1752
р. За час перебування там більшість з них втратила свої національні
особливості [86;37]. В 1752 р. переселено з Польщі 620 болгарських
родин, які розмістилися біля Новоархангельська, в Синюшиному Броді
та інших шанцях. Частина Новомиргороду, яка знаходилась біля озера
Лунго навіть мала назву "Болгарія" [76;3].
У вересні 1752 р. Сенат дізнався про приїзд в Нову Сербію "молдавського
шляхтича" Манолакія Замфіраковича, який запевняв, що велика кількість
молдаван, румунів, греків бажає переселитись з Молдавії в Росію
на початку зими. Обговорюючи питання з Колегією іноземних справ,
Сенат вирішив, що Порта має повне право вимагати повернення самовільних
вихідців назад як перебіжчиків на основі восьмої статті Бєлградського
трактату 1739 р. Тому Сенат вирішив взяти від Замфіраковича пояснення
про умови, за яких емігранти збираються здійснити перехід, про ступінь
їх свободи, а допоки ці питання не проясняться бажаючих переселитися
не приймати [30.Т.8;691-692]. Однак, незважаючи на рішення Сенату,
Хорват прийняв до себе М.Замфіраковича з капітанським чином, зобов'язавши
його вербувати волохів [30.Т.8;708-709].
Сенат не схвалив таких дій з боку І.Хорвата. Але М.Замфіракович
пояснював, що вже чимало емігрантів вийшло з Молдавії в Польщу і
Угорщину і їх повернення Туреччина не вимагала. До того ж бажаючі
переселитися в Росію будуть йти таємно через Польщу. Потреба в людях
була такою, що Сенат змінив своє рішення з даного приводу. Зіграла
роль і позиція О.М.Обрєзкова - російського посла в Константинополі.
Він писав, що чекати від Порти дозволу на переселення нічого, тому
нехай бажаючі виходять самовільно, але невеликими групами без огласки.
В кінці кінців Сенат погодився на еміграцію молдаван за умови, що
вони повинні обов'язково реєструватися на кордонах Нової Сербії
[30.Т.9;718-720]. Виводом молдаван займались сербські офіцери Василь
(Лупул) Звєрєв та І.Штерич.
Частина молдаван потрапила в полк І.Хорвата, частина - в Новослобідський
козачий полк, яким деякий час командував серб М.Одобаш [7.Спр.405.Арк.48;
Спр.459.Арк.5]. Саме молдавани складали основу всіх іноземних переселенців
в Новій Сербії.
В 1761 р. з території Польщі вийшла партія волохів. Цікавий той
факт, що вони не бажали йти до І.Хорвата. Тому комендант фортеці
Святої Єлисавети просив Сенат від імені бажаючих переселитися, щоб
їх влаштували в Новослобідському полку. Сенат дозволив селити і
волохів, і українців з Правобережної України в козацьких слободах
[7.Спр.1143.Арк.20].
Отже, навіть ті не досить значні переселення, що мали місце, не
завжди поповнювали новосербські полки. Самоуправство І.С.Хорвата
було відоме далеко за межами Нової Сербії і тому досить часто новоприбулі
відмовлялись служити в його полках. Однак Хорват мав широкі повноваження
і завжди намагався затримати бажаючих виїхати до Слов'яносербії
навіть якщо йому доводилося застосовувати силу. С.Пишчевич згадує,
що командир Новосербського корпусу не видавав документи бажаючим
піти в полки І.Шевича та Прерадовича, відбирав людей, яких приводили
інші офіцери [23;178].
Нестача поселенців призводила до того, що використовувалася найменша
можливість аби поповнити полки. В 1754 р. І.Хорват доповідав в Сенат,
що в його відомство просяться дезертири Угорського і Сербського
полків, яких за наказом Військової колегії слід було відправити
назад в частини. Про них генерал-лейтенант довідався з донесень
прапорщика його полку Арнаута, який їздив в місто Умань і бачив
там близько п'ятидесяти чоловік - колишніх військових. Сенат Хорватові
оголошував, що дезертири помилувані і мають право йти на службу
в Нову Сербію [28.Т.14.№ 10228].
Того ж таки року видано ще один сенатський указ, в якому дозволялось
приймати сербів, що не придатні для служби - осіб похилого віку
(також малолітніх). Їм надавалась ділянка землі і одноразова грошова
допомога у розмірі 10 рублів. Військова колегія, якій підпорядковувались
полки І.Шевича та Р.Прерадовича, повинна була за наказом Сенату
віддати аналогічні розпорядження в Слов'яносербію [28.Т.14.№ 10272].
Існували дві категорії людей, яких заборонялось приймати на поселення:
українців і тих, хто не сповідував православ'я. Наприклад, в 1755
р. генерал-майор І.Ф.Глєбов, який займав посаду головного командира
новосербського поселення повідомляв Сенат, що в Нову Сербію з Угорщини
прибув капрал Гашпар Юн з чотирма гусарами. Сенат наказував відправити
їх в Київ, оскільки католики повинні служити в Угорському полку
[28.Т.14.№ 10491].
Коли було прийнято рішення про створення Нової Сербії, головному
командирові новосербського поселення генерал-майору І.Ф.Глєбову
наказали зробити перепис місцевих жителів. Донесення Глєбова показували,
що на вказаній території проживали: "сходці", які вийшли з Гетьманщини,
Слобідських полків та Запорожжя (3710 дворів); старожили (642 двори);
українці з території Польщі і Молдавії (195 дворів). 20 листопада
Сенат наказував вислати всіх, крім старожилів на попередні місця
проживання [30.Т.8;726-727]. (Щодо кількості старожилів, то згідно
списків Переволочанської і Келебердянської сотень Полтавського полку,
тут знаходилось 642 двори, а не 643 [4.Спр.59307.Арк.9-18; Спр.59308.Арк.19-27]).
І.Ф.Глєбову також доручалось провести "дослідження" старожилів -
чи не будуть вони заважати в майбутньому поселенцям [30.Т.8;732].
Підрахувавши загальну кількість дворів, про які рапортував І.Ф.Глєбов,
О.Шмідт у своїх дослідженнях стверджував, що виселено було населення
з 4008 дворів [89;29]. Але це було не так. По-перше, залишились
старожили (642 двора). По-друге, указом від 1 вересня 1754 р. І.Хорватові
дозволено не висилати ремісників і майстрів, яких не вистачало в
нових поселеннях [28.Т.14.№ 10288]. Крім офіційно дозволених категорій
населення залишились і ті, яким слід було повернутися на старі місця
проживання. Одним не дали виїхати сербські офіцери, до яких посполиті
йшли в найми, інші залишались самі.
В 1760 р. гетьман України граф К.Разумовський повідомляв Сенат,
що в Новій Сербії приймають вихідців з Гетьманщини. З цього приводу
Сенат надсилав накази генерал-лейтенанту І.Хорвату та комендантові
фортеці Св.Єлисавети М.Муравйову, в яких знову говорилось про заборону
прийому осіб з Гетьманщини, Слобожанщини, Запорожжя і наказувалось
виявити винних у таких правопорушеннях [28.Т.15.№ 11048].
Проте, І.Хорват відчував потребу в людях і тому такі укази Сенати
залишались поза увагою. В Сенаті ж добре знали з різноманітних джерел
про те, що в Новій Сербії поселилось чимало втікачів і посполитих
з інших регіонів України. Тому і в 1761 р., коли до І.Хорвата з
інспекцією відправлено полковника Спічинського, в одному з пунктів
інструкції, даної йому, вказувалось про необхідність виявити всіх
осіб, які не мають права там перебувати [28.Т.15.№ 11108].
Документи свідчать, що і в полки І.Шевича та Р.Прерадовича також
приймались місцеві жителі, посполиті зі слобідських полків [12.Спр.6.Арк.12,19].
Випадки прийому українців в якості гусарів в сербські полки ще
раз доводили, що сербська колонізація не виправдовувала сподівань
уряду. Тому, беручи до уваги необхідність інтенсивного заселення
Південної України, царизм деякий час мирився з втечами селян безпосередньо
у вказану місцевість. Незважаючи на укази і розпорядження, представники
влади на місцях не застосовували ніяких заходів для пошуків втікачів.
А ті втікачі, які поверталися з-за кордону, зокрема з Польщі, офіційно
звільнялись від кріпацтва, отримували землю і певні пільги [28.Т.15.№
11265].
Був, звичайно, і відтік населення з території, яку відведено під
Нову Сербію. Так, в Новоархангельську в 1745 р. проживала 381 особа
чоловічої статі, а в 1757 - 290; в Олександрії (Усівка) в 1752 р.
було 256 жителів, а в 1761 - 182 [84;127-128]. Значна кількість
жителів зовсім залишила дану територію, інші пересунулись на південь
і саме "сходці" з Нової Сербії склали основу Новослобідського козачого
полку. В 1755 р. їх нараховувалось тут 3211 родин з 4198 особами
чоловічої статі [84;128]. Таким чином, певна частина населення пішла
з земель Нової Сербії і оселилась у регіонах, розташованих південніше.
Якщо в 1745 р. на території Нової Сербії проживало 9660 осіб обох
статей, то в 1754 - 3989 осіб [57;256]. Аналогічно йшли справи і
полках Шевича і Прерадовича на початку заселення. В 1755 р. в Слов'яносербії
проживало 1513 осіб обох статей, а в 1763 р. - 3992 особи чоловічої
статі, але слід підкреслити, що лише 378 з них серби [57;88,256].
Взагалі, досить складно визначити кількість жителів регіону до
поселення сербів і в період з 1752 до 1764 р., оскільки І-ІІІ всеросійські
ревізії охоплювали невелику кількість населення, а пізніше національність
населення не фіксувалась. Приблизну кількість військових і цивільних
у полках можна визначити за відомостями, які подавали командуючі
полками, а пізніше з моменту організації Новоросійської губернії
генерал-поручник О.П.Мельгунов. Згідно них, за підрахунками В.М.Кабузана
в Новій Сербії 1757 р. всіх іноземних переселенців було 5482 особи
обох статей. З них молдаванів - 75,33%, сербів - 11,56%, інших націй
- 13,11% [57;88].
У Слов'яносербії у національному відношенні ситуація склалася дещо
інакше. За нашими підрахунками, здійсненими на основі рапортів І.Шевича,
в 1756 р. у його полку серби становили близько 38%, волохи - 23%,
угорці - 9%, македонці - 8%, інші - 22% [12. Спр.6.Арк.42-74зв.].
Новоприбулі спочатку розселялись по домівках посполитих у вже існуючих
селах. Лише людям І.Шевича довелось скрутніше, тому що землі, відведені
для його полку, знаходились далеко від обжитих місць. С.Пишчевич
згадує, що більшість офіцерів були незнайомі з будівельною справою.
Сам автор мемуарів спорудив собі плетений з лози будинок, який перші
ж вітри розкидали вщент. Про труднощі влаштування на нових землях
С.Пишчевич пише: "...на цій землі коли наші вихідці Шевич і Прерадович
зі своїми колоніями туди прийшли, було спочатку скорботи доволі"
[23;185-186].
Збереглись досить точні відомості відносно розміщення рот Новосербського
корпусу. Гусарський полк Хорвата складався з таких поселень (нумерація
рот іде відносно порядку перерахованих селищ) [24;6-8,15; 79;41-43]:
1) Новомиргород (до серб.переселення Трисяги) 11) Сентов (Могилів)
2) Печка (Коробчино) 12) Вуковар
3) Петроострів (Давидівка) 13) Федвар
4) Надлак 14) Суботці (Мала Аджамка)
5) Калніболот (Ганівка) 15) Цибулів
6) Семлик (Скелева) 16) Мошорин (Некрасовське)
7) Новоархангельськ17) Дмитрівка
8) Мартонош (Єрмина Балка) 18) Самбір (Диківка)
9) Панчов (Ольховатка) 19) Глинськ
10) Каніж (Три Байраки) 20) Бершац (Нестерівка)
Пандурський піхотний полк мав такі села і слободи:
1) Крилов 11) Беча (Усівка)
2) Табурище 12) Вараджин (Протопопівка)
3) Крюків 13) Глаговац (Косівка)
4) Кам'янка14) Янів (Пантазіївка)
5) Зимунь (Плахтіївка) 15) Шалмош (Стецівка)
6) Чанад16) Чонград (Андрусівка)
7) Пілажниця 17) Павлиш (Бутівка)
8) Ковин18) Мандорлак
9) Благоват (Онуфріївка) 19) Сантомаш
10) Сланкамінь 20) Вілагош (Деріївка)
Є відомості, що принаймні 26 з цих сорока поселень існували ще
до прибуття сербів. Більшість з них були засновані козаками і посполитими
Келебердянської, Переволочанської, Орлянської сотень Полтавського
полку і Кременчуцької, Власівської, Потоцької сотень Миргородського
полку. В північній частині Нової Сербії в таких селах як Бутівка,
Плахтіївка, Манзурівка, Деріївка, Мишурин Ріг, Порохнівка, Кам'янка,
Калуханівка (належали до Полтавського полку) на початку 50-х років
XVIII ст. проживало 975 родин. 560 родин прийшли сюди на початку
століття, решта 415 родин говорили ревізорам, що не пам'ятають,
з яких часів тут живуть їх предки. За становою належністю населення
поділялось на: козаків - 295 дворів, посполитих - 233, підсусідків
- 97, робітників - 17 [8.Спр.18258.Арк.19-20]. Посполиті і підсусідки
належали полковій старшині, сотникам, духівництву.
Гетьманський уряд негативно відреагував на появу сербів. Адже полковники
Гетьманщини теж мали намір поширити свій вплив на Запорожжя і за
його рахунок розширити свої володіння. Ще в 40-х роках полтавський
полковник В.Кочубей почав втручатися в старосамарські вольності.
Тоді ж миргородський полковник В.Капніст спорудив на запорозьких
землях з боку польського кордону укріплене містечко Новоархангельськ
на р.Синюсі і Орловський шанець на Бузі біля запорозької "садиби"
Орла [18.Т.ІІ;1336,1730; 80;310].
9 вересня 1751 р. грамотою уряд повідомляв гетьманові К.Розумовському
про поселення сербів [92;22]. Гетьман одразу ж надіслав листи з
цією звісткою полтавському полковникові А.Горленкові і миргородському
- Ф.Остроградському [4.Спр.59303.Арк.1]. Затим старшина та Розумовський
подали до Петербургу заяву про скасування наказу щодо створення
нової Сербії на правобережжі. Вони зазначали, що землі належать
до Гетьманщини за царськими указами 1741 і 1744 рр., що ними старшина
і козаки володіють практично всі на підставі гетьманських універсалів
та царських грамот і "давніх урядових записів" [30.Т.8;661]. Сенат
же відповідав, що запорожці права свої на ці землі вже втратили,
а Полтавському і Миргородському полкам заселяти їх не дозволялось
[8.Спр.18258.Арк.18,22].
Новосербські поселення, такі як Трисяги (Новомиргород), Коробчино,
Бутовська слобода, Онуфріївка, Усиківка (Усівка - пізніше Олександрія),
Протопопівка, Андрусівка були засновані запорожцями [53;488,524,601,630,647,659].
Окремі українські назви сіл і слобід серби замінили на свої. Ольховатку
було названо Панчов, Стецівку - Шалмош, Нестерівку - Бершац, Андрусівку
- Чонград, Плахтіївку - Зимунь [78;224]. Новостворювані поселення
називались в пам'ять про батьківщину, як от Панчов було однойменним
з невеликим містечком Банатської землі Австрійської імперії [23;250].
Згодом, коли у 1784 р. Новоросійську і Азовську губернії об'єднали
у Катеринославське намісництво, більшість поселень перейменували.
Назви давались за місцевими ріками і урочищами, на честь козаків,
з іменем яких пов'язана поява багатьох населених пунктів. Так, Самбір
- Диківка, оскільки засноване сотником Миргородського полку Яковом
Диком; Беча - Усівка, бо тут був колись зимівник козака Уса; Благоват
- Онуфріївка, де в кінці XVIII століття оселився козак Онуфрієнко
та ін. [53;324,601,647] Мемуарист О.Пишчевич це передав у такий
спосіб: "забажали більше залишити пам'ять про звичайних козаків,
можливо розбійників, а не про народ, який заселяв дикий край" [29;118].
Нагадують про існування Нової Сербії назви таких населених пунктів
нинішньої Кіровоградщини: Надлак, Мартоноша, Панчеве, Каніж, Мошорино,
Павлиш, Аджамка [53;326,329,463,512,524,526, 659]. Ще наприкінці
XIX ст. залишились серед населення найменування Аджамка Гусарська
(сучасне с.Суботці Знам'янського району) і Аджамка Пікінерна (зараз
Аджамка). Маючи схожу назву, ці два поселення знаходились в різних
полках Новосербського корпусу.
У яких населених пунктах розміщувались роти з полків І.Шевича та
Р.Прерадовича не зовсім ясно. В їх полках, на відміну від Хорватових,
було не по 20, а по 16 рот. У полку Шевича знаходились такі шанці
[11.Спр.18.Арк.58; 70.Ч.І;93]:
1) Серебрянка 9) Жовта
2) Красний Яр 10) Кам'яний Брід
3) Верхня 11) Черкаська
4) Вергунка 12) Хороша
5) Привольне 13) Калинівка
6) Кримська14) Троїцька
7) Нижня 15, 16) Луганська
8) Підгородня
Щодо полку Р.Прерадовича відомості показують, що його штаб розташовувався
у м.Бахмуті, що ж до розміщення рот - свідчень обмаль. Серед документів
Слов'яносербської комісії нами виявлено рапорт Прерадовича за 1755
р., в якому він повідомляє, що перша рота знаходиться біля р.Дінця
неподалік слободки Серебрянки (поруч з ротою Шевича), третя - на
р.Верхній Біленькій, шоста - на р.Нижній Біленькій, сьома - на р.Камишеватій,
восьма - між ріками Верхньою та Нижньою Біленькими навпроти Боровського
мосту. А друга, четверта, п'ята, дев'ята і десята ще не розміщені,
оскільки не прибули офіцери, які відповідають за межування земель
[12.Спр.4.Арк.284]. Відомо, що п'ята рота згодом знаходилась на
території сучасної Горлівки [52;268].
У Слов'яносербії нові поселенці для проживання обирали місця по
річках Лугані і Сіверському Дінцю через нестачу води в степу. Хоча
тут було мало поселень, однак деякі, в яких поселилися серби, засновані
ще до їх приходу. Село Калинівка (тепер Калинове Лисичанського району
Луганської області) згадується в документах з 1720 р.; у Вергунці
(на місці сучасного Луганська) запорожці жили ще з XVII ст.; Черкаське
(до 1764 р. Черкаський Брід, а зараз - с.Зимогір'я Слов'яносербського
району) також заселено запорожцями в XVII ст.; на території Підгірного
(нині Слов'яносербськ) з 40-х років XVIII ст. були зимівники і хутори
Запорозької Січі [54;66,489,790,802].
Деякий час села, в яких розміщувались серби, мали назви за нумерацією
рот - Луганське до 1923 р. називалось 15 Ротою, Жовте - 9 Ротою,
Хороше - 12 Ротою [52;188; 54;66,489].
Пізніше нащадки сербів, які жили біля Бахмуту, домоглись у Олександра
І права переіменування с.Підгірне в Слов'яносербськ, який став повітовим
містечком [29;119]. Нині це - районний центр Луганської області.
Інші села не були місцерозташування сербських рот, а виникли на
території рангових наділів сербських офіцерів і належали їм. Серед
таких: Сентянівка (в наш час - Фрунзе Луганської області), засноване
офіцером гусарського полку Сентянином; Іванівка, Красний Кут, Штерівка,
Біле, які належали полковнику І.Х.Штеричу [54. С.175,416,814; 62;120].
Сербські селища називались шанцями, що означало "укріплене поселення".
У кожному полку знаходились укріплені містечка, чи фортеці. В Слов'яносербії
розмістилася Бахмутська фортеця [11. Спр.18.Арк.53; Спр.92.Арк.8;
62;119].
Ще в 40-х роках XVIII ст. інженер де Боскет і полковник В.Капніст
спорудили Петроострівський шанець на р.Висі, Новоархангельський
на р.Синюсі і укріплення в Крилові [84;39]. З моменту організації
Новосербського поселення на його південному кордоні розпочалось
будівництво фортеці Святої Єлисавети. Пізніше було укріплено Глинськ,
Крюків [29;114]. Інші шанці Нової Сербії як правило являли собою
бастіонний чотирикутник, в якому сторона по фронту мала 100 сажень.
Кожен з них обнесений земляним валом [43;7; 59;83-84].
Новомиргородське укріплення за спогадами С;Пишчевича мало п'ятикутну
форму, в ньому було двоє воріт. Все це обнесено земляними валами
і ровами [23;201].
З самого початку між І.С.Хорватом та І.Ф.Глєбовим виникли непорузуміння
стосовно того, які селища і укріплення слід будувати в Новій Сербії.
Хорват хотів мати багато невеликих укріплених поселень. Глєбов же
вказував, що зважаючи на незначну кількість переселенців, для їх
безпеки доцільне невелике число шанців, де буде 100 і більше дворів.
Думку І.Ф.Глєбова підтримав Сенат. Будівельні матеріали видавав
уряд, а роботи повинні були вести козаки з Гетьманщини в кількості
100 чоловік. Хорват постійно наполягав на збільшенні цього числа
[51;126]. Крім допомоги у будівництві житла для сербів на козаків
покладалися обов'язки заготівлі лісу для фортеці Святої Єлисавети,
охорони поселень. В 1754 р. І.Ф.Глєбов доповідав в Сенат, що козаки
майже всі розбіглися - втекли в свої полки. Сенат наказував переслати
в Колегію закордонних справ розпорядження, щоб звідти веліти графу
К.Розумовському виділити козаків в Нову Сербію для "закриття" і
виконання робіт [28.Т.14.№ 10186]. По черзі направлялись в полки
Слов'яносербії козаки Бахмутського кінного полку, Харківського слобідського
полку для несення охоронної служби [12.Спр.8.Арк.66; Спр.24.Арк.381].
Поява фортеці Св.Єлисавети викликала непорозуміння між Новою Сербією
і сусідніми державами. Хоча сама фортеця не була у відомстві І.Хорвата
і серби не входили до складу її гарнізону, але вона призначалась
для охорони новосербського поселення.
С.М.Соловйов на підставі ділових матеріалів Колегії іноземних справ
пише, що звістка про будівництво фортеці Св.Єлисавети справила на
Порту велике враження. Коли російський посол у Константинополі О.М.Обрєзков
повідомив про плани російського уряду, то рейс-ефенді відповів,
що це суперечить Бєлградській домовленості між Росією і Туреччиною
1739 р. [83.Т.24;229]. В серпні 1754 р. київський віце-губернатор
І.Костюрін змушений був написати листа до очаківського паші з поясненням
ситуації. Він писав, що "...та фортеця призначена лише для охорони
і захисту від своєвільних людей гайдамаків російських кордонів"
і сама вона "...не поблизу турецького кордону, а досить віддалена
від нього безпосередньо в російських володіннях..." [87;241]
На вимогу Порти російський уряд мусив пообіцяти, що фортеця буде
залишена в тому вигляді, що і в 1754 р. [80;316] Однак у Оттоманській
Порті постійно отримували звістки про зміцнення південних кордонів
Росії і тому Порта вирішила відправити в Нову Сербію свого посланця.
В серпні 1755 р. листа з такою вимогою отримав комендант фортеці
бригадир О.І.Глєбов [7.Спр.188.Арк.110]. Після переговорів О.Обрєзкова
з О.Глєбовим уповноважений від Туреччини Девлет-Алі-Сеїд-ага прибув
до фортеці і все оглянув. Своїм донесенням останній заспокоїв Константинополь.
Він писав, що фортеця хоч і будується міцно і надійно, але вали
її невисокі. За літо нічого не зроблено, лише намагаються зберегти
те, що вже збудовано. Новопоселян біля неї небагато, а лежить вона
близько до турецьких кордонів - кіньми їхати 37 годин [80;316].
Згодом Росія стала почувати себе впевненіше на території Південної
України і фортецю було закінчено. Французький резидент при ханові
барон де Тотт писав в своїх мемуарах, що під час останнього татарського
набігу на Україну в 1769 р. багато сіл Єлисаветградщини були порожніми,
оскільки їх жителі встигли добратися до фортеці Св.Єлисавети і сховатися
там. Військо хана Крим-Гірея двічі підходило до фортеці, але брати
її так і не наважилось, хоч там був і не досить сильний гарнізон
[21;168].
Своє незадоволення з приводу будівництва фортеці Св.Єлисавети та
деяких інших укріплених місць висловлювали і поляки. У зв'язку з
цим Сенат навіть заборонив називати укріплені шанці "фортецями"
[30.Т.8;674].
Нова Сербія на півночі і заході межувала з Польщею. Територіально
вона була мало зв'язана з Росією, тому на початку існування цієї
адміністративно-територіальної одиниці зносини з Києвом досить часто
велись через польські володіння. В 1753 р., збираючись в Нову Сербію
з Києва, генерал-майор І.Ф.Глєбов просив через київського обер-коменданта
дозволу польського уряду проїхати через польські землі [30.Т.12;10-11].
Однак кордони між Польщею і Новою Сербією не були чітко розмежовані,
що спричиняло конфлікти і навіть збройні сутички. Обидві сторони
намагались захопити більше землі. 9 лютого 1761 р. в Сенаті розглядалося
питання з цього приводу. І.Хорват доповідав в Колегію іноземних
справ (яка в свою чергу звітувала перед Сенатом) ніби-то поляки
зайняли землі на кордоні, які за 7 артикулом Вічного миру (1768
р.) мали бути незаселеними. Хорват представляв і карту з зазначенням
цих місць. Колегія іноземних справ висловлювала таку думку: землі
не відбирати, оскільки за 3 артикулом трактату кордони повинні проходити
від гирла р.Тясмину вверх прямою лінією до Чорного лісу, а І.Хорват
провів на карті лінію аж за Синюхою, де вже знаходилися польські
містечка. А стосовно земель, які повинні були заселятися, то дану
справу буде вирішувати колегія, а Хорват має слідкувати за спокоєм
на кордонах [70.Ч.І;70].
Про постійні непорозуміння на кордонах новосербців з графами Потоцькими,
Браницькими і князем Любомирським доповідав у Сенат і полковник
Спічинський, який перебував в той час з інспекцією в Новій Сербії
[30.Т.12;73]. Зокрема, І.Хорват погрожував Любомирському, що відбере
в нього Смілу [30.Т.12;87-88].
Того ж року загострились відносини з Польщею у зв'язку з будівництвом
фортеці в Умані графом Потоцьким, про що сповіщали в Сенат і Хорват,
і граф К.Розумовський [30.Т.12;88]. Ще раніше Сенат висловлював
своє незадоволення з приводу укріплення Умані [30. Т.11;358]. Для
розв'язання цих суперечок указом Сенату від 17 жовтня 1762 р. в
шанці Архангельському було організовано прикордонну комісію [7.Спр.1683.Арк.1].
Але більшість непорозумінь з поляками виникала з приводу обопільної
боротьби за поселенців. Поляки вчиняли наїзди і на зворотньому шляху
забирали новосербських жителів в Польщу. Хто не бажав іти, того
брали силою, а іноді і вбивали [32;554]. Новосербці і козаки Новослобідського
полку відповідали тим же. Перші скарги з приводу розбійницької поведінки
гусарів І.Хорвата почали надходити у київську губернську канцелярію
в 1755-1756 рр. [10.Спр.2854.Арк.9]. Сам Хорват досить часто намовляв
своїх офіцерів і рядових їхати таємно до Польщі і "налякати" поляків.
В 1757 р. з допитів гайдамаків стало відомо, що І.Хорват доручив
сотнику Ю.Табанцю зібрати загін і відправлятися в Польщу [51;66].
Того ж року у вересні граф К.Розумовський доповідав у Сенат про
напад запорожців на польських обивателів. Керував ними сотник Савранський,
якого направили генерал-лейтенант Хорват і комендант фортеці Св.Єлисавети
бригадир О.І.Глєбов. Мовля |
