:: Насловна

:: Аутори

:: Језик ::

Фолклор ::

Историја ::

Уметност ::

Преводи ::

O Украјини ::

Браніслав Нушич

Засмучена рідня

Комедія на три дії

Переклад з сербо-хорватської Л. Слатіної та М. Таранченка
Твори світової драматургії. Репертуарний збірник. - Київ, 1969. - с. 291-365.

ДІЙОВІ ОСОБИ:

АГАТОН Арсич - колишній повітовий начальник. Зараз на пенсії
ТАНАСІЄ Дмитрович - торговець
ПРОКА Пурич - чиновник общини
ТРИФУН Спасич - громадянин без певних занять.
МИЧЯ Станимирович.
АДВОКАТ Доктор Петрович - адвокат
СИМКА - дружина Агатона
ВИДА - дружина Танасіє
ГИНА - дружина Проки
САРКА - удова
ТІТКА
ДАНИЦЯ.

Діється завжди і всюди.

Дія І

Просторий передпокій, з якого ведуть сходи на верхній поверх. Важкі шкіряні меблі. На стіні в золотій рамі висить великий портрет небіжчика Мати Тодоровича. Багато дверей праворуч і ліворуч, у глибині - великі скляні двері.

Ява ПЕРША

Після відкриття завіси сцена деякий час пуста. Згодом у глибині сцени відчиняються двері, і входить гурт жінок і чоловіків. Це - родичі небіжчика Мати Тодоровича, які щойно повернулися з цвинтаря, де правилась панахида на сьомий день після його смерті. Всі родичі в жалобі, глибоко засмучені. Мовчки сідають. Трохи згодом чоловіки запалюють цигарки, а жінки з цікавістю оглядають меблі, пошепки перемовляються і переглядаються.

АГАТОН (тип старого сербського довоєнного повітового начальства, яке в нові часи лишилося в забутті. Він повільно скручує на колінах цигарку, вставляє її в мундштук, запалює і, пускаючи дим, обводить усіх поглядом). Що таке людина, боже мій! Як і не було його!

ПРОКА. Так, мій Агатоне! Сьогодні ми є, а завтра нас немає.

ВИДА. Що поробиш: такий закон господній, куме Проко. Інакше не буває.

ПРОКА. Звісно, не буває.

АГАТОН. Закон, знаю, що закон. Та хоч би який-небудь порядок був би у цьому законі. Хіба ж то його черга була?

ТАНАСІЄ. Справді, така людина!

АГАТОН. Такі двічі не народжуються.

ТАНАСІЄ. Поважний, шанований.

АГАТОН. Не тільки поважний і шанований, але й людина з великим серцем. Благодійник, одне слово, благодійник.

СИМКА. Кому тільки він не допомагав?!

ПРОКА. Не було такого сіромахи, щоб він йому не подав.

ГИНА. Боже, допомагав на всі чотири сторони.

ТАНАСІЄ. Яка втрата! Яка була людина!

АГАТОН. А яка чесність!

ТАНАСІЄ. Ніколи нікого не скривдив, нікого не образив!

ПРОКА. Що там скривдив - своє роздавав!

ВИДА. Давав, боже, і жменею, і шапкою.

МИЧЯ. Подумати лише, яка це втрата для всієї родини!

АГАТОН. О! Яка втрата!

САРКА (до Гини, яка заплакала). Досить тобі, ради бога, кумо Гино, сльози лити. Нехай уже там, на панахиді, де було багато людей, ти плакала: комусь же з рідні треба плакати, але нащо плакати тут, де всі свої?

ГИНА (як увійшла, весь час плаче, не віднімає хусточки від очей). Не можу стримати сліз. Як згадаю, що сім днів тому він був тут, у цьому домі... а сьогодні?..

СИМКА. А сьогодні минуло сім днів після його смерті, і ми відправили панахиду.

ВИДА. Якщо вже говорити про панахиду, то я повинна вам сказати: це недобре, що сьогодні служив лише один піп. Мабуть, знайшлося б з чого заплатити, та й небіжчик заслуговує більшого.

ТАНАСІЄ. Треба було запросити принаймні трьох попів.

ВИДА. Трьох, щонайменше.

МИЧЯ. Становище, яке займав небіжчик, цього вимагало.

САРКА. Сором перед усім світом! Перша семиденна панахида, й один піп!

ГИНА. Це ти, куме Агатоне, таке розпорядження дав?

АГАТОН: Чому я? Хто мене питав? Тут є адвокат, він - опікун, певно, він і дав розпорядження.

ВИДА. Оце так, стільки родичів, а чужі управляють і розпоряджаються.

АГАТОН. Що поробиш, така воля небіжчика, такий його заповіт.

ТАНАСІЄ. Був він доброю і чесною людиною, віддамо йому шану, але чомусь цурався своїх родичів. Хоч би під час хвороби когось із нас покликав на одне-два слова.

АГАТОН. Я, правда, навідався до нього перед його смертю. Сів я отак перед ним на стілець, а він, як побачив мене, аж звеселів: “Де ти був досі, Агатоне, адже ж у мене нікого ближчого од тебе немає!”

ТРИФУН (кашлянув). Ну... ти ж то наче вже не такий близький родич йому, Агатоне.

МИЧЯ. Так, і я хотів сказати те саме.

АГАТОН. Я ж не кажу, що ми з ним рідні брати, але все ж таки рідня. І тому він міг мені сказати: “Агатоне, брате, я маю багато родичів, але все якось... якось так... Ти єдиний, брате Агатоне, так... ось був стільки років повітовим начальником, управляв народом, то зможеш і з моїм майном упоратися”.

Загальний рух. Обурені родичі переглядаються.

ТРИФУН (виявляючи це загальне обурення ). Міг він і таке сказати, як ти говориш, чому ж не міг. Сам знаєш, брате Агатоне, небіжчик був людиною письменною, газети читав, то йому могло прийти на думку: “Цей Агатон був волосним начальником, але де б він не служив, завжди залишав за собою смердючий слід”.

АГАТОН. (спалахнув). Брехня! Таке писали в опозиційних газетах. А чи можна від них вимагати, щоб вони писали про мене, що я залишав запашний слід?

ТАНАСІЄ. Але ж, Агатоне, одна справа управляти народом, інша справа - майном.

АГАТОН. Не інша справа, Танасіє, не інша. І те і друге потребує досвіду й твердої руки. От скажи-но, хто з вас міг би дати раду майну? Хто? Може, Танасіє? Та він би нагріб спершу собі і не збанкрутував би.

ТАНАСІЄ (обурився). Що з того, що я банкрут? Тепер і багатші й сильніші за мене стають банкрутами. А я хіба виняток?

ВИДА. Він хоч і банкрут, Агатоне, але тобі зла не зробив!

АГАТОН. Та я не кажу нічого проти, але якби ти спершу збанкрутував, а потім купив собі автомобіль, я б скинув перед тобою шапку. Але цього ти не зумів зробити, розгубився, мабуть. До того ж ти неправильно вів торгові книги.

ТАНАСІЄ. Якщо і неправильно, то не я винен, а бухгалтер.

АГАТОН. Звісно, бухгалтер. Та мова не про це, я, між іншим, так сказав. Ми можемо й не говорити про тебе, а поміркуємо, наприклад: чи здатний управляти майном Прока?

ПРОКА (розсердився). А чому б і не здатний?

ГИНА. Якщо можеш ти, куме Агатоне, то й він зуміє.

АГАТОН. Зуміє, не кажу, що не зуміє, тільки гляньте ви на нього. Подивіться, прошу, який він. Тридцять років сохнув у громадському архіві, на світ божий дивиться, як голодна блощиця зі старої папки.

ГИНА. Ію-у-у!

АГАТОН. А щоб управляти маєтком, то треба мати горло, щоб добре гаркнути, треба вміти грюкнути кулаком по столу і перед адвокатом, і перед квартирантом, і перед наймитом.

ГИНА. Пробач, куме Агатоне, але ми прийшли сюди не для того, щоб ображати одне одного, а щоб вшанувати пам'ять небіжчика, добрим словом згадати його, як і належить родичам. (Плаче).

САРКА. Ради бога, Гино, ти знову плачеш?

ПРОКА. Облиште, нехай плаче, адже небіжчик їй рідня, то вона так і тужить.

САРКА. А хіба тут, крім неї, немає родичів?

ТРИФУН. У жінки, мабуть, м'яке серце.

ПРОКА. А так.

САРКА. Якщо це так, Трифуне, то у мене теж м'яке серце, усі знають, але я не плачу.

АГАТОН. Гино, не приймай за образу все, що я сказав про Проку. Адже це так, для прикладу. Ну, коли ти сприймаєш все так близько до серця, то не будемо більше про Проку. Ось подивимось на Трифуна.

ТРИФУН. Давай-давай, послухаємо.

АГАТОН. Доручимо йому управляти маєтком? Доручимо зрештою...

ТРИФУН. Не розумію: чому б не доручити?

АГАТОН. Тому, брате! Хоч це тебе ображає, але серед рідних можна, напевно, бути відвертим. Ти ж карт не випускаєш із рук. А зайнятими руками маєтку не даси ради.

ТРИФУН. Я не програв, Агатоне, жодної твоєї копійки.

АГАТОН. То правда! Не думаю, щоб ти програв навмисне хоч копійчину з майна небіжчика. Але ж знаєш, як це буває: одержиш квартирну платню, покладеш у кишеню, сядеш з друзями, роздадуть карти, і тобі випаде туз. Е... як тут утриматись, як не труснути грошенятами!

ТРИФУН. Ніколи!

АГАТОН. Не скажу, що зробиш це по своїй волі, та коли ти одержав туза, то хіба утримаєшся при такій нагоді? Або ні, хай ти туза не одержиш, навіть карт не візьмеш у руки, все ж признайся, брате: чого не можеш, того не можеш.

ТРИФУН. Не розумію чому.

А г а то н. А тому, брате, що ти ніяким ділом не займаєшся. Відколи я тебе знаю, Трифуне Спасичу, ти ніколи нічого не робив.

ТРИФУН. А навіщо?

АГАТОН. От-от, звичайно! Робота тільки тягар для людини. А тому, брате, як не маєш чого робити, то й управителем бути не можеш. Ій-богу, не можеш! Коли ми і його викреслимо, то скажіть мені, хто ж у нас ще залишиться?

МИЧЯ. Як хто, а я? Що, я вже не існую?

АГАТОН. Існуєш, хіба я що, існуєш, але існуєш ти якось ніби в повітрі.

МИЧЯ. Як це у повітрі? Що ви маєте на увазі?

АГАТОН. Розумієш, ухопити тебе нема за що.

МИЧЯ. Не відаю, чому вам треба за мене хапатися.

АГАТОН. Залишимо це. Вся справа в тому, що гроші у тебе ніяк не тримаються. Ти ось одержав від батька чималу спадщину, і все те пішло за вітром, все за вітром.

МИЧЯ. На спадщину я вчився.

АГАТОН. Зрозуміло. Тільки щось дорогувато обійшлося твоє навчання, а, головне, не бачу ніякої користі - ніде не служиш, не маєш ніякої професії, ніяких прибутків.

МИЧЯ. Нема користі. Я не говорю, що є, але зрештою людина вчиться не заради якоїсь користі, а щоб бути освіченою.

АГАТОН. Отож бачиш, саме через те, що ти освічений, ти і не даси ради майну. Навчання - це одне, а майно- інше. У школі можеш навчитись, як робити хімію, але не навчишся брати квартплату з наймачів, якщо вони, скажімо, втечуть вночі, прихопивши з собою й речі.

ТРИФУН. Отак-то: і той не годиться, і цей не підходить. У того одне, у цього інше, одним словом, якщо добре перетасувати усі карти, вийде, що тільки Агатон здатний розпоряджатися майном.

АГАТОН. Так, так, Трифуне! Чи знаєш ти, що таке повіт з п'ятдесятьма двома тисячами трьомастами сімдесятьма чотирма жителями? П'ятдесят дві тисячі триста сімдесят чотири жителі, а тільки я крикну: “Струнко!”, усі п'ятдесят дві тисячі триста сімдесят чотири стають у фронт, дивляться мені в очі і тремтять... Так, тремтять, а то як же! Ось що значить управляти, Трифуне!

ТРИФУН. Е, хіба квартиранти стануть у фронт?

АГАТОН. Не хвилюйся! Я їх скручу.

Ява ДРУГА
Ті ж і ДАНИЦЯ.

З її появою усі змовкають, лише поглядами дають одне одному знак мовчати при ній. Даниця пригощає всіх кутею.

СИМКА (побачивши Даницю, штовхає ліктем Виду, що сидить поруч, і шепоче). Хвала богу, нарешті здогадались нас пригостити.

АГАТОН (хреститься, беручи кутю). Царство йому небесне.

ТАНАСІЄ (хреститься, беручи з блюда). Пухом йому земля!

Вида хреститься і причащається. Гина, коли до неї дійшла черга, починає плакати.

САРКА. Боже мій, кумо Гино, тебе немов найняли.

ГИНА. Тяжко мені. (Хреститься, бере з блюда). Хай бог йому простить!

МИЧЯ (коли до нього підходить Даниця, схоплюється на ноги в захопленні). Хто б міг подумати: в домі, повному журби і туги, така свіжа й чарівна істота! (Пригощається).

АГАТОН (до Даниці). А що, ваша тіточка хвора?

ДАНИЦЯ. Ні, але вона стара жінка, і я вирішила її замінити.

АГАТОН. Ну, звичайно, ви молодша, розумію...

Симка ревниво смикає його за піджак, припиняючи тим самим розмову. Даниця, пригостивши всіх, виходить.

Ява ТРЕТЯ
Ті ж, без Даниці.

МИЧЯ (проводжає поглядом Даницю). Дійсно, гарна дівчина, треба визнати.

СИМКА (до Агатона). Чого ти, старий, лізеш у розмову з нею?

АГАТОН. Хотів, бач, трохи розпитати.

СИМКА. Що тобі розпитувати? Ти не в повіті, а на поминках. Нічого розпитувати.

ВИДА. Бачиш, Симко, правду кажучи, треба було розпитати. Адже одна, так би мовити, сім'я, а зустрічає і пригощає нас чужа людина. Ми мусимо знати, чому дожили до такого сорому усі ми, родичі.

АГАТОН. Нічого не поробиш, кумо, таке останнє бажання небіжчика, і ми не можемо обійти його волі.

САРКА. А кому, скажіть, він висловив свою останню волю?

ТАНАСІЄ. Так, так. Його остання воля - це заповіт, а заповіту ще не оголошено.

АГАТОН. І не буде оголошено, поки не пройде сорок днів від дня смерті небіжчика.

ПРОКА. До речі, Агатоне, якраз учора я прочитав закон і розпитував нашого старосту-юриста і декого з адвокатів. Вони всі говорять, що ніде не написано, щоб заповіт оголошували через сорок днів після смерті заповідача.

АГАТОН. А ти думаєш, що я не дізнався?

ТАНАСІЄ. Так, так. Ми всі дізнавались!

АГАТОН. Авжеж, усі! Чи легко живим чекати сорок днів. Лічу дні по пальцях, а вночі мені верзуться цифри з п'ятьма нулями.

ТРИФУН. Е, Агатоне, вибачай за тих п'ять нулів, а щодо оголошення заповіту, то я, відверто кажучи, радий, що треба почекати сорок днів.

АГАТОН. Ну, звичайно, ти любиш посмакувати.

ТРИФУН. Так, посмакувати.

ПРОКА. Досить тобі, Трифуне. Скажи нам краще, Агатоне, ти вже дізнавався про заповіт?

АГАТОН. Авжеж.

ПРОКА. Ну й що?

АГАТОН. Кортіло мені дуже, пішов я до опікунського судді і спитав його, чи можемо ми, родичі, вимагати оголошення заповіту.

ТАНАСІЄ. А він що?

АГАТОН. Звичайно, каже, але краще потерпіть. Бажання покійного: будьте терплячими.

САРКА. Йому, мертвому, можна терпіти.

ПРОКА. Правда, Сарко, він у могилі може і сорок років чекати, а як нам?

ТАНАСІЄ. Так, так. Ось я, наприклад, не можу чекати. І хотів би, та не можу!

АГАТОН. Е, ні! Заждіть! Покійний не тільки передав своє бажання, щоб заповіт було оголошено через сорок днів, але й письмово заявив про це до суду.

САРКА. Знати б, для чого це йому?

СИМКА. Ось і я про це питаю.

АГАТОН. Е, для чого? Він добре знав, для чого. Хоч був покійний благородний, чесний і добродійний і все таке інше, але, мушу визнати, до того ж великий витівник і каверзник. Він добре знав, що робить. Міркував так: “Краще забезпечу собі сорок днів жалоби, щоб родина мене оплакувала й сумувала, ніж вона буде лаяти і судити мене з першого дня”.

САРКА. І хто б його лаяв?!

АГАТОН. Знайшлись би, тому й утнув таке. Мовляв, нехай Агатон витягне зі старої скрині чорний піджак, виб'є з нього нафталін, хоч раз відпрасує; нехай Танасіє одягне чорний сюртук, що пошив собі ще на весілля, а одягає на всі похорони і свята; Прока нехай позичить з архіву чорний галстук, у похоронному бюро візьме напрокат чорний фрак; Трифун скорчить сумну міну, ніби він за картами не взяв туза; франт Мичя пошиє траурний одяг за останнім журналом мод; жінки одягнуться в чорне і покриють голови; Сарка - вдова - буде в чорній сукні, в якій, як звичайно, ховає своїх чоловіків, а Гина плакатиме всі сорок днів.

Гина плаче.

САРКА. Що ти, Гино, це ж Агатон так, для прикладу.

АГАТОН. О, тільки для прикладу.

ПРОКА. Отаке утнув небіжчик, хай простить йому бог.

АГАТОН. Утнув! Мовляв, хай мої родичі ходять рядженими всі сорок днів. Нехай ідуть за гробом з понуреними головами, приходять на кожну панахиду, ставлять свічки, а потім, коли я охолону, хай і вони охолонуть.

ТАНАСІЄ. Ну, коли треба, то нехай так і буде. Зачекаємо, хоча нам не до того. Тільки чому сорок днів майно доглядатиме чужа людина?

АГАТОН. Тому, бачиш, покійник до суду написав ще й таке: “А доки не оголосять заповіту, все моє майно мусить бути передане під опіку такому-то, такому-то адвокату, якого у своєму заповіті я назвав опікуном і виконавцем моєї останньої волі”.

Усі обурюються.

І адвокат усе переписав, усе опечатав, а цей дім передав на зберігання тітці, бо покійник захотів, щоб дім був закритий.

ВИДА. Скажи мені, Агатоне: хто така ця тітка?

АГАТОН. Хіба я знаю? Знаю, що тут у дворі є маленький будиночок з двох кімнат і кухні, який покійний Мата побудував вісім років тому. Так ось у ньому відтоді живе ота жінка. Ось усе, що мені відомо.

САРКА. Кому ж вона доводиться тіткою?

АГАТОН. Оцій дівчині, яка нас щойно пригощала. Їй вона тітка, а тому всі її так і називають. І покійний Мата називав її тіткою.

ВИДА. Але чому адвокат передав дім цій тітці: може, і йому вона тітка?

АГАТОН. Не думаю, але вона завжди в цьому домі доглядала покійного, на її руках він помер... Ось вона і править тепер тут.

САРКА. Гаразд, це тітка. А хто ця дівчина? Мене, відверто кажучи, вона більше бентежить.

МИЧЯ. Мене теж!

САРКА. Тебе, Мичю, своє бентежить, мене - своє.

АГАТОН. Що може тебе бентежити, Сарко? Дівчина як дівчина.

МИЧЯ. Але, признатись, гарна дівчина.

САРКА. Годі вам. Краще скажи мені, куме Агатоне, все ж таки: ким вона доводилася небіжчику?

АГАТОН. А що я знаю? Знаю, що виросла вона у тітки, вчиться десь і досі, здається, вивчає філософію або щось подібне... Ось і все... що мені відомо.

САРКА. Вчиться! Так, так. А може, вона вже навчилась чомусь іншому?

ПРОКА. Здається, кумо Сарко, ти натякаєш на щось погане.

САРКА. Сказати правду, покійний любив того... як вам сказати... Ну, ви розумієте...

ТРИФУН. Любив попустувати.

САРКА. Еге ж. Любив це, прости, боже, його грішну душу!

ТАНАСІЄ. Так, так, цього не приховаєш.

МИЧЯ. Видно з усього, що він був сучасною людиною.

САРКА. Сучасною чи не сучасною, але любив... Пам'ятаю, колись я прийшла до нього, а він... а, нехай... це вже йому бог простить.

ТРИФУН. Що?.. Кажи.

САРКА. Недобре це, адже людина вже мертва.

СИМКА. Все ж, кумо, я не повірю цьому: дівчина надто вже молода для небіжчика.

САРКА. А знаєш, Симко, і до старого дерева приживається молода прищепа.

СИМКА. А звідки знати: може, у дівчини є старша сестра, а може, й тітка має молодшу.

МИЧЯ, Дійсно, такий випадок можна взяти до уваги.

САРКА. І, якщо хочете, скажу вам усю правду: дівчина (ви придивіться уважно) схожа на покійного Мату.

ТАНАСІЄ. Ого! Куди сягнула, кумо Сарко!

ВИДА. Я не хочу повторюватись, але... якщо добре придивитись до неї... Мені дуже впав у вічі її ніс, зовсім як у небіжчика.

САРКА. Попала пальцем в небо, кумо Видо! Що-небудь інше, а то ніс... Між тим у небіжчика зовсім не було носа.

ГИНА. І-ю-у! Сарко, як це не було носа?

САРКА. Тобто ніс був, не те, що не був, тільки...

ПРОКА (скипів). Чого ви причепились до його носа? Немовби це саме головне. Подумайте краще над тим, що нам дістанеться, та облиште ніс небіжчика. (Агатону). Скажи, Агатоне, хіба ти не міг дізнатись, хто ця тітка?

АГАТОН. Не знаю і щось не збагну. Пам'ятаю, була вона тут, поки він хворів, ходила за ним - добре! Помер він - і то добре! Заплати їй за все, подякуй - і з богом! Але чому вона стала повіреною адвоката? Він прийняв маєток як опікун - зрозуміло, це по закону. Але яким правом адвокат довірив майно тітці?

ВИДА. І все кругом на виду, не замкнено!

ТАНАСІЄ. Якби майно було описано й опечатано, хай би так. Але подивіться: все відкрито.

АГАТОН. Кімнати ж повні дорогих речей, чистого срібла...

ПРОКА. І зберігає все... якась тітка.

СИМКА. Ганьба! Родичі, одна сім'я, а нічого не знаємо: ні що знаходиться тут, ні того...

ТАНАСІЄ. Та це ще півбіди, але ж ми не знаємо навіть, як виглядає будинок. Я знаю тільки цю кімнату, один-два рази зустрічався в ній з покійним, але далі не бував.

АГАТОН. Пригадую, був я нагорі, коли небіжчик ще хворів, але ніколи не оглядав дому.

ПРОКА. Де там... Мата не любив, коли до нього приходили.

ГИНА. Терпіти не міг своїх родичів.

САРКА. А тітку терпів.

ТРИФУН. Терпів, бо вона не родичка.

САРКА. Що й говорити, куме Танасіє. От мене хтось запитає: - “Ти родичка небіжчика Мати?” - “Так!” - “Добре, Сарко, а чи знаєш ти, що є в домі небіжчика?”- “Не знаю!” - “Скільки кімнат?” - “Не знаю!” - “Як вони обставлені?” - “Не знаю!”

ВИДА. Гадаю, що ніхто нам не заборонить обійти дім і все оглянути.

ТАНАСІЄ. І я так думаю, Агатоне. Чому б нам не оглянути дім? Маємо ж ми такі права?

СИМКА. Адже ми родичі!

АГАТОН. Маємо і тому зараз оглянемо, але при одній умові: підемо всі разом і щоб ніхто не відривався і не шастав по кімнатах, усі разом...

ПРОКА. Чи не думаєш ти, що..?

АГАТОН. Що думаю, те й думаю, але не розходитись.

ТАНАСІЄ. Ну, добре, не будемо.

АГАТОН. Я вас поведу, бо знаю більше.

Усі приготувалися.

АГАТОН. Ось бачите, перша ця кімната (показує кімнату, в якій вони знаходяться). Щось подібне до вітальні, але не вітальня. Скоріше, це кімната, але не житлова, а так, прохідна... Звідси можна пройти нагору. (Показує на сходи) Там небіжчик і помер. Почнемо з тієї кімнати, де він помер. (Іде по сходах, усі - за ним).

САРКА (Гині, що знову плаче). Ну, знову. Якого біса зараз плачеш?

ГИНА. Як же не плакати, Сарко? Зараз побачу кімнату, де помер небіжчик.

САРКА. То й плач, коли побачиш кімнату, а чого плакати наперед?

Усі піднімаються по сходах.

Ява ЧЕТВЕРТА
ДАНИЦЯ, МИЧЯ.

Мичя іде останній, піднявсь на першу сходинку, та, побачивши Даницю, залишається.

ДАНИЦЯ приносить тацю з чорною кавою; помітивши, що гості піднімаються нагору, зупиняється.

МИЧЯ (підходить до неї). Кава? (Бере чашечку). Взагалі я не п'ю кави, але, якщо ви пропонуєте...

ДАНИЦЯ. А куди пішли пани?

МИЧЯ. Хочуть оглянути дім.

ДАНИЦЯ. Ось як!

МИЧЯ. Великий дім, багато майна, і все ви доглядаєте?

ДАНИЦЯ. Ні, не я. Це тітка, але вона стара, і я їй, звичайно, допомагаю.

МИЧЯ. Вам не важко?

ДАНИЦЯ. Це тільки кілька днів, поки дім передадуть спадкоємцям.

МИЧЯ. І тільки? Хіба ви не думаєте лишатися тут і надалі?

ДАНИЦЯ. Звичайно, ні.

МИЧЯ. Навіть коли спадкоємець вам запропонує?

ДАНИЦЯ. Я не знаю: все вирішуватиме тітка.

МИЧЯ. Чому тітка, ви самі повинні вирішувати. Якщо я буду спадкоємцем, а я надіюсь, що буду, то хотів би, щоб ви вирішили.

ДАНИЦЯ. Що вирішила?

МИЧЯ. Залишитись у домі. Чому б ні? Це дуже зручно для вас. Адже ви звикли до цього дому, та й мені, правду кажучи, було б дуже приємно мати в своєму домі таке гарненьке молоде створіння. Чи не правда?

ДАНИЦЯ. Дякую, ви дуже люб'язні, а втім, я гадаю, що тітка захоче відселитись.

МИЧЯ. Але для чого? Це великі витрати. А тут ви житимете безкоштовно. Хіба це погано?

ДАНИЦЯ. Непогано, але...

МИЧЯ. І головне, я не думаю скоро одружуватись, і до тих пір ви б могли спокійно жити в домі.

ДАНИЦЯ (здивовано). Чому тільки до тих пір?

МИЧЯ. Бо моя дружина могла б ревнувати і це було б зовсім не безпідставно.

ДАНИЦЯ. Не безпідставно?

МИЧЯ. Авжеж! Ви така гарненька, красунька, можу вам сказати, ви мені подобаєтесь, дуже подобаєтесь. (Намагається обняти її).

ДАНИЦЯ (обурливо). Пане!

МИЧЯ. Ну-ну-ну, не треба сердитись...

ДАНИЦЯ (схвильовано). Що ви собі дозволяєте?

Родичі сходять зверху.

МИЧЯ. Я тільки сказав, що ви мені подобаєтесь. Мабуть, дозволяється сказати про це молоденькій, гарненькій дівчині. Одне слово, при нагоді я вам поясню це. Побачите: справа дуже проста.

Ява П'ЯТА
Ті ж і родина.

АГАТОН (попереду всіх). О-о... кава! Трохи пізно, але можна й так, на ногах! (Бере чашечку і в два ковтки осушує її. Іде далі).

ТАНАСІЄ (іде слідом за Агатоном, бере чашечку випиває). Тільки ковточок! (Іде за Агатоном).

СИМКА (іде за Танасіє). Дякую, я до полудня не п'ю кави.

ПРОКА (іде за Симкою). Дякую, я не п'ю кави.

ВИДА (ковтнула і зразу ж поставила чашечку). Ой, холодна, як лід.

ТРИФУН (узяв чашечку). Я візьму і по дорозі вип'ю. (Іде, несучи чашечку).

ГИНА (зітхаючи). Спасибі, мені не до кави. (Іде за Трифуном).

САРКА (іде за Гиною). Дякую, я не п'ю, серце...

МИЧЯ (йдучи за Саркою, до Даниці). Ви побачите: все дуже просто.

Родичі відходять наліво.

Ява ШОСТА
ДАНИЦЯ, АДВОКАТ.

Даниця лишається серед кімнати з повною тацею, дивиться їм услід.

АДВОКАТ (входить). Добрий день! О, як добре - зустрічаєте з повними руками.

ДАНИЦЯ. Зрозуміло, коли повен дім гостей. (Ставить тацю на ближчий столик).

АДВОКАТ. Що за гості у вас?

ДАНИЦЯ. Родичі покійного, зайшли, за звичаєм, після панахиди. Ви загадували тітці і мені бути з ними запобігливими й люб'язними.

АДВОКАТ. Така люб'язність нічого вам не варта.

ДАНИЦЯ. О, якби це так!

АДВОКАТ. ???

ДАНИЦЯ. Адже стільки приниження!

АДВОКАТ. Вас ображають?

ДАНИЦЯ. Ні, хоч я не звертаю уваги на їхнє підморгування, шепіт, на презирливі погляди... все це не зачіпає мене, але приниження, яке я щойно терпіла...

АДВОКАТ. Що трапилось?

ДАНИЦЯ. Один з родичів, що вже величає себе спадкоємцем, без сорому запропонував мені залишитись безкоштовно в домі, поки він одружиться.

АДВОКАТ. Вельми благородний панок! А що ви йому відповіли?

ДАНИЦЯ. Якби не ваше прохання, то я б знайшла, що йому відповісти.

АДВОКАТ. Ви добре зробили, що стримались, кінець кінцем, цей молодий чоловік, мабуть, не хотів вас образити.

ДАНИЦЯ. Але чому?

АДВОКАТ. Можливо, він мав серйозні наміри?

ДАНИЦЯ. То що з того?

АДВОКАТ. Я маю на увазі випадок, якби він дійсно виявився спадкоємцем.

ДАНИЦЯ (ображено). Хіба ви не могли бути кращої думки про мене?

АДВОКАТ. Крий боже! Хай це не ображає вас, але, розумієте, багатство може похитнути людину.

ДАНИЦЯ. Ах, так? Отже, ви не впевнені в собі?

АДВОКАТ. Я цього не сказав.

ДАНИЦЯ. Як не казали?

АДВОКАТ. Зрештою, адвокати й лікарі не користуються думками й порадами, які дають іншим.

ДАНИЦЯ. І ви б не зрадили своєму слову, зустрівши яку-небудь багату спадкоємицю?

АДВОКАТ. Повірте, ні, навіть кохаючи цю дівчину. Бо я певен, що вона до кінця днів своїх мала б сумнів відносно чистоти моїх намірів.

ДАНИЦЯ (під час розмови випадково сунула руку в кишеню і знайшла записку). Ось, знову. Ви завжди так заводите розмову, що я забуваю про справи. Вже відколи лежить у мене цей рахунок на витрачені гроші, які ви дали тітці.

АДВОКАТ. Для цього ще буде час.

ДАНИЦЯ: Однак це треба зробити. Тітка мене дуже просила.

Чути голоси з кімнати.

АДВОКАТ. Це, мабуть, вони. Тут зустріч з ними небажана.

ДАНИЦЯ. Чому?

АДВОКАТ. Набридли! Немає від них спокою ні в конторі, ні вдома.

ДАНИЦЯ. То ви з ними знайомі?

АДВОКАТ. Познайомився. Раніше їх ніколи не знав і не бачив. Це, як правило, люди невідомі і непомітні, але коли випадає спадщина багатого родича, то вони з'являються і ходять від адвоката до адвоката, марнують час під дверима судді-опікуна.

ДАНИЦЯ. Здається, всі вони близькі родичі покійного?

АДВОКАТ. Можливо, але коли буде оголошено заповіт, родинні почуття проявлятимуться пропорційно до суми грошей, залишеної небіжчиком кожному з них. ( Чути шум ). Ось вони! Я краще піду! До побачення. (Іде).

ДАНИЦЯ. А рахунок?

АДВОКАТ. Я вже вам сказав: у нас для цього буде ще час. (Іде).

Даниця бере тацю.

Ява СЬОМА

АГАТОН входить першим, за ним - інші. Проходять і йдуть у задню кімнату. Коли з неї родичі виходитимуть у коридор, щоб нишпорити по інших кімнатах, їх видно буде через скляні двері. Заклопотані родичі не звертають уваги на Даницю. Трифун, проходячи повз Даницю, ставить порожню чашечку.

МИЧЯ (проходячи повз Даницю). Ви ще тут? Це так приємно. (Іде за іншими).

Ява ВОСЬМА
ДАНИЦЯ, тітка.

ТІТКА (входить із середніх дверей). Де ти, дитя моє? Чого так забарилась?

ДАНИЦЯ. Я ще не всіх пригостила.

ТІТКА. А де ж гості?

ДАНИЦЯ. Ходять по дому, роздивляються.

ТІТКА. Що ж, навіть кави не випили?

ДАНИЦЯ. Я пропонувала їм.

ТІТКА. Адвокат приходив?

ДАНИЦЯ. Так.

ТІТКА. Ти показала рахунок?

ДАНИЦЯ. Хотіла показати йому, але дивна він людина. Завжди веде розмову про щось інше.

ТІТКА. Не люблю мати справу з чужими грішми й не віддавати рахунки.

ДАНИЦЯ. Я хочу знати, тітко.

ТІТКА. Що?

ДАНИЦЯ. Коли дім займе спадкоємець, ми не залишимося в ньому?

ТІТКА. Ні.

ДАНИЦЯ. А де ми будемо?

ТІТКА. Побачимо.

ДАНИЦЯ. Я так хотіла б повернутись до нашого будиночка. Правда, він такий малесенький, але у нас там був садок, мені подобався. Може, це тому, що там пройшло все моє дитинство.

ТІТКА. Той будиночок знесли зразу ж, як ми вибралися з нього. Це було вісім років тому.

ДАНИЦЯ. А до того де ми жили?

ТІТКА. Хіба не пригадуєш?

ДАНИЦЯ. Пригадую, але все це, як уві сні... маленьке, вимощене подвір'я, одне дерево і... Тоді ще мама була жива, так?

ТІТКА. Так.

ДАНИЦЯ. А батько мій?

ТІТКА. Він давно, дуже давно помер. Я його навіть не пам'ятаю. Але чому ти питаєш про це?

ДАНИЦЯ. Так, пригадалось. Щойно один із спадкоємців розмовляв зі мною про нашу квартиру. І мені пригадався той будиночок.

ТІТКА. Облиш ці турботи, дитя моє. Вистачить з нас інших. Краще віднеси тацю, кава зовсім прохолонула.

ДАНИЦЯ. То так. (Бере тацю). Навіщо їх чекати?

Обидві виходять.

Ява ДЕВ'ЯТА
Родичі.

АГАТОН (виходить із задніх дверей, інші йдуть за ним). Ну от, ви все бачили.

ВИДА. Багатства, такі багатства!

ТАНАСІЄ. Умів жити небіжчик.

САРКА. Ах, який срібний будильник!

СИМКА. Які свічники! Що й казати!

САРКА. Мені до вподоби будильник. Ніколи його не мала, але я звикла до будильника.

ТРИФУН. Як же ти звикла?

САРКА. Мій перший чоловік спав так, хоч коти гармати, але другий будив мене по кілька разів на ніч. Справжній будильник. Біля нього я і звикла.

ГИНА. Що скажеш, Симко, про сервіз? Чисте срібло на двадцять чотири персони!

САРКА. Ти, Гино, мабуть, заплакала, побачивши сервіз?

ВИДА. Боже мій, чого тут тільки немає, і все це зберігають чужі люди, якась тітка.

МИЧЯ. І її племінниця.

ВИДА. Облиш племінницю. Агатоне, я пропоную...

АГАТОН. Кажи.

ВИДА. Ось що. Ми, родичі, повинні потурбуватись про цей дім і майно, а не хтось чужий.

ТАНАСІЄ. Цілком справедливо. Скажи, Агатоне, чи можна покластися на цю тітку?

ГИНА. А хто знає, скільки речей вже винесено з дому?

ВИДА. І скільки ще буде винесено за сорок днів?

САРКА. Иой, мій будильник!

ТРИФУН. Ого, вже твій?

ТАНАСІЄ. Годі вам! Тут є речі цінніші, ніж будильник.

ВИДА. Треба, куме Агатоне, щоб хто-небудь з нас оселився у домі і зберігав майно.

САРКА. Я це можу зробити.

ВИДА. Чому ти?

САРКА. Я вдова, вільна. Мені це легше, ніж вам.

СИМКА (Агатонові, пошепки). Ти чуєш?

АГАТОН. Чую!

СИМКА. Невже допустиш, щоб хтось інший тут оселився? Якщо мусить хтось вселятися, то тільки ти.

АГАТОН. Я саме про це і думаю.

СИМКА. Нічого думати, треба поспішати, щоб нас інші не випередили.

АГАТОН. Може і таке трапитись.

СИМКА. “Може трапитись”!.. Ходімо швидше. Боюся, щоб Гина першою не оселилась.

АГАТОН. Можливо! Давай швидше виберемося звідси. (Голосно). Ми з Симкою підемо. Нічого більше тут сидіти! Пом'янули небіжчика, випили кави, оглянули будинок і досить. Гайда, Симко, додому! Залишайтеся з богом!

СИМКА. Прощавайте!

Агатон і Симка виходять.

Ява ДЕСЯТА
САРКА, ГИНА, ВИДА, ТАНАСІЄ.

САРКА. Ви бачили? Пошептались, пошептались і раптом пішли.

ГИНА. І я це помітила.

ВИДА (підходить до Танасіе, таємниче). Убий мене, якщо я не здогадалась, про що шепотіли Агатон з Симкою.

ТАНАСІЄ. Та і я здогадуюсь.

ВИДА. Вони хочуть вселитись сюди, побачиш: вони вселяться.

ТАНАСІЄ. Ну, може, й краще, щоб сюди вселився хтось із наших.

ВИДА. Якщо хтось із наших, то тільки ти маєш на це право.

ТАНАСІЄ. Це так, але... якщо вже Агатон вирішив.

ВИДА. По-твоєму, це так... Може, Агатон тобі ще й голову зверне. З тобою тільки розмовляти. Я йду додому, зберу дещо і назад, а ти як хочеш. (Голосно). Правду сказав Агатон: нічого більше тут сидіти. Ходімо, Танасіє, ходімо. Господи, скоріше б додому та відпочити! Залишайтеся з богом!

ТАНАСІЄ. Так, так, треба відпочити. Прощавайте! (Іде за Видою).

Ява ОДИНАДЦЯТА
ПРОКА, ГИНА, ТРИФУН, МИЧЯ, САРКА.

САРКА. Що це таке, люди добрі, всі шепочуться?

ГИНА. Як подивишся на них, так аж дивно стає.

САРКА. Не люблю, коли родичі починають перешіптуватись.

ГИНА. Так, це недобре.

САРКА. Поки родичі голосно лаються і пересуджують, всім ясно, що це родинна відвертість і любов, але коли вже починають перешіптуватись...

МИЧЯ. Твоя правда, Сарко. Я таких не поважаю. Це неблагородно!

САРКА. Звичайно, неблагородно! Ось через таке перешіптування мене колись мало не вигнав перший чоловік. Хіба це було благородно з його боку?

ТРИФУН. Дізнатися б, про що вони перешіптувалися!

ГИНА. А хто їх знає!

ТРИФУН. Коли ви не здогадуєтесь, то я знаю.

САРКА. Скажи.

ТРИФУН. Вони пішли збирати речі, щоб оселитися тут.

ГИНА. Та що ти кажеш?

ТРИФУН. Те, що чуєш.

ПРОКА. Трифун правий, це дійсно так. Даю голову зітнути, що Агатон оселиться першим.

ТРИФУН. Е, якщо Агатон оселиться, тоді і я, їй-богу, оселюся.

САРКА. А чому ти?

ТРИФУН. Агатон оселиться, щоб стерегти майно, щоб чого не порозтягали і не покрали, а я вселюся, щоб чатувати все від Агатона. Я його добре знаю.

ПРОКА. Вірно говориш, друже.

ТРИФУН. І йому мене не випередити! Вселюся раніше за нього. (Іде). Я пішов!

Ява ДВАНАДЦЯТА
Ті ж, без ТРИФУНА.

ГИНА. Дивись, чого доброго, так усі оселяться тут!

САРКА. А хіба ти не хочеш вселитися, Мичю?

МИЧЯ. Хто сказав, що я не хочу? Якщо наш обов'язок бути тут сторожами, то я перший беру його на себе.

САРКА. Думаєш сторожувати майно чи племінницю?

МИЧЯ. Визнай, кумо Сарко, вона гарненька!

САРКА. О, справді!

МИЧЯ. Побіг я по свою валізку. Буду тут раніше за всіх. (Іде).

Ява ТРИНАДЦЯТА
ПРОКА, ГИНА, САРКА.

ГИНА. Йо-йо-йо, але ж так вся родина оселиться тут?

САРКА. Звичайно, вся!

ГИНА (до Проки). А ми ж найближчі родичі!

ПРОКА. Я гадаю, Гино, що і нам треба сюди вселитися.

ГИНА. Вселимося, Проко, звичайно, вселимося. Мені тут буде завжди сумно, і завжди я буду поминати небіжчика... (Плаче).

САРКА. Ну, чого ти ще плачеш, Гино? Може, тому, що оселишся тут? Поки ти плакатимеш, Агатон усі кімнати займе.

ГИНА. Справді, ходімо швидше, Проко. (Іде. До Сарки). А ти як?

САРКА. Я не хочу нав'язуватись. Прийду і я, тільки пізніше; знайдеться місце для мене, то добре, а якщо ні, повернусь додому. Мені нічого турбуватись, коли ви всі тут.

ГИНА. Це правда. Прощавай, Сарко!

САРКА. Бувайте!

Гина з Прокою виходять.

Ява ЧОТИРНАДЦЯТА
САРКА, ДАНИЦЯ.

Сарка, лишившись одна, кидається до кімнати праворуч, заглядає, потім кидається до кімнати ліворуч, по дорозі знімаючи капелюх і мантилью. Входить Даниця і, вважаючи, що нікого немає, полегшено зітхає.

Сарка (виглядає з дверей кімнати, вже роздяглася, почуває себе, як дома). Послухайте, будьте ласкаві, чи не знайдуться у вас які-небудь капці?

ДАНИЦЯ (здивовано). Ви тут?

САРКА. Так, я влаштовуюсь у цій кімнаті. Але ж не можу я ходити по дому босоніж!

ДАНИЦЯ (у відчаї ламаючи руки). Боже мій!

Завіса

Дія II

Ява ПЕРША
Та сама кімната. Сарка, МИЧЯ.

САРКА (у чоловічому домашньому халаті, на ногах великі чоловічі капці, сидить на дивані, палить, розглядає альбом).

МИЧЯ (входить, несе валізку). Як! Ви вже тут, Сарко?

САРКА. Не “вже”, я звідси нікуди й не виходила.

МИЧЯ. Так і залишилась?

САРКА. Звичайно, залишилась. Бо інші зайняли б кімнату з балконом. Хоч трохи подивлюсь на людей згори.

МИЧЯ. А я бігав додому, взяв найнеобхідніші речі.

САРКА. Навіщо здалися ці речі? Я не збираюсь тут вікувати. Походила по дому, знайшла халат покійного і його капці. От і все. Чого мені ще треба?

МИЧЯ. А ще хто-небудь прийшов?

САРКА. Всі прийшли.

МИЧЯ. Невже всі?

САРКА. Всі.

МИЧЯ. І зайняли кімнати?

САРКА. Аякже. Он у тій кімнаті Агатон і Симка. У цій - я.

МИЧЯ. А там?

САРКА. Там Танасіє з Видою.

МИЧЯ. А Прока?

САРКА. Він он там, а Трифун у маленькій кімнаті, що нагорі.

МИЧЯ. А куди мені подітися?

САРКА. Лишилась єдина кімната, та, в якій помер небіжчик.

МИЧЯ. Зрештою вона мені й належить.

САРКА. Можеш зайняти її, якщо не боїшся.

МИЧЯ. А чого боятись?

САРКА. Щоб небіжчик не з'явився тобі уві сні.

МИЧЯ. Нехай з'являється. Я б дуже хотів, щоб він з'явився. Ми поговорили б з ним наодинці.

САРКА. От і добре, Мичю, я попрошу тебе: якщо з'явиться небіжчик, розпитай у нього, ради бога, ким йому доводиться цей Агатон із Симкою. Він у мене отут сидить із своїм родичанням.

МИЧЯ. Не турбуйся, Сарко, розпитаю про Агатона, про всіх розпитаю. (Піднімається по сходах). Бо зараз усі виявились близькими родичами, а я ніби й не існую.

Ява ДРУГА
САРКА, ГИНА.

Гина сторожко входить, озираючись наліво і направо, але не помічаючи Сарки. Навшпиньки проходить через сцену, несучи під пахвою чорну коробку із срібним сервізом.

САРКА (обертається й помічає Ті). А звідки, Гино?

ГИНА (злякано скрикнувши, ховає коробку за спину, притискує до стіни, щоб вивільнити руки). Ію-у! Ію-у!

САРКА. Що з тобою?

ГИНА (збентежено). Ію-у, я так злякалась!

САРКА. Чого лякаєшся, я не дух небіжчика. Звідки це ти?

ГИНА. Звідки? Та так... захотілося трохи оглянути, зайшла до їдальні, пил витерла.

САРКА. Ну, Гино, витираєш пил, невже це нікому робити?

ГИНА. Воно є кому, і вже витерто, але я так у себе звикла.

САРКА. По правді, і я люблю в чужому домі витирати пил, хоч і не знаю, нащо це.

ГИНА. Так оце і затрималась там. Дивлюсь: боже мій, кожна річ нагадує мені небіжчика. Стілець його. Тарілка його, кожна виделочка... і така туга мене охопила, подивилась на солянку і пригадала... боже мій, ще зовсім недавно, покійний брав з неї сіль. (Плаче).

САРКА. Знов ти за своє! Ну, чи варто плакати через те, що покійний брав сіль?

ГИНА. Не варто, але як згадаю, то така мене туга душить.

САРКА. Облиш. А що це з тобою? Приклеїлась до стіни, як поштова марка.

ГИНА (зніяковіло). Як тобі сказати... це... і зовсім я не приклеїлась, зовсім ні, просто так, притулилась, щось у мене віднялись ноги, от я і притулилась трошки.

САРКА. Ну, тоді йди в кімнату, полеж, відпочинь.

ГИНА. Не можу, не можу поворухнутися.

САРКА. Відвести тебе?

ГИНА. Не треба. Іди в свою кімнату, а я вже тоді піду.

САРКА (підходить до неї). Як можу я залишити тебе тут, під стіною (хоче обхопити її руками). Давай, спирайся на мене.

ГИНА (и розпачі). Ні, ні, прошу, не треба!

САРКА. Ію-у, бідна, що це в тебе за спиною?

ГИНА (злякано). Де?

САРКА. Ось!

ГИНА. Це? Здається, якийсь коробочок.

САРКА. Не коробочок, а срібний сервіз...

ГИНА. Може, й сервіз, коли ти так кажеш.

САРКА (відкриває коробок). Ну, звичайно, сервіз.

ГИНА. Хто міг би подумати?

САРКА. Що б міг подумати?

ГИНА. Що це сервіз? Я гадала, просто коробочок.

САРКА. Кинь крутити; ти там думала! Отже, ти так! Менше, чим срібний сервіз, не тягнеш?

ГИНА. Їй-богу, Сарко, взяла його на згадку. Ти ж знаєш, як я тужу за небіжчиком.

САРКА. Знаю, знаю, як же не знати!

ГИНА. От я і думаю собі, що в такому горі хоч яку-небудь дрібницю треба взяти на спомин.

САРКА. Ну, якщо ти хотіла взяти якусь дрібницю, то чому не взяла сільничку, над якою розжалобилась до сліз, а то зразу - срібний сервіз?!

ГИНА. Признаюсь, Сарко: узяла його для того, щоб сховати. Бачу, Агатон із Симкою по дому нишпорять. Що, думаю, як він побачить цей сервіз... Знаєш, який він ласий до срібних речей?!

САРКА. Що правда, то правда. (Пригадуючи). Ію-у, то він може і мій будильник потягти?..

ГИНА. А в якій кімнаті той будильник?

САРКА. Якраз у його.

ГИНА. То так і знай, що він вже у Агатоновій валізі.

САРКА. Що ти кажеш?

ГИНА. Те, що чуєш!

САРКА. Е, не буде цього, хоч до бійки дійде. Кажеш, що Агатон із Симкою десь тут нишпорять?

ГИНА. Звичайно.

САРКА. Добре, Гино, бери собі цю дрібницю на спомин і сховай, щоб не побачив її

АГАТОН. А я знаю, що мені робити.

ГИНА (ідучи). Тільки знаєш, Сарко, такі речі не слід розголошувати.

САРКА. Не хвилюйся. Я знаю, що таке родинні таємниці.

ГИНА. Тільки це повинно залишитись між нами. (Іде, несучи із собою коробок).

Ява ТРЕТЯ
САРКА, АГАТОН, СИМКА.

Сарка, озирнувшись, навколо і побачивши, що нікого немає, прожогом кидається до кімнати Агатона. Агатон входить збоку, за ним – Симка. Він іде, не згинаючись, бо на спині під піджаком у нього сховане велике срібне блюдо, край якого випинається назовні. Сарка виходить з їхньої кімнати, в руках у неї щось загорнуте в хустину. Зустріч з Агатоном і Симкою для неї неприємна несподіванка, вона, зніяковівши, ховає пакунок під халат.

СИМКА. Дивись! Що їй треба в нашій кімнаті?

САРКА. Хотіла витерти пил... Ба ні, що я кажу, який там пил? Просто не збагну, де я залишила свої капці.

АГАТОН. Та он вони, у тебе на ногах.

САРКА (здивовано). Дивіться! І справді...

СИМКА. Справді, я не розумію, навіщо ти їх шукала в нашій кімнаті.

САРКА. Боже мій, Симко, невже ми настільки чужі, що я і зайти до вас не можу? Нічого дивного нема в тому, що я можу зайти до вас, а ви до мене.

СИМКА. Звичайно, ми свої, то й заходь до мене, коли я в кімнаті, але не сунься туди у мою відсутність.

САРКА. Боже мій, невже ти думаєш, що я зайшла до вашої кімнати, не знаючи навіщо?

АГАТОН. Та ні... але, крім того, цей пакунок...

САРКА. їсти захотілося, оце і взяла дві булочки у вас - і все.

АГАТОН. Чого ж ти заховала їх під халат, коли нас побачила?

САРКА. Виходить, ти підозрюєш мене. Знаєш, Агатоне, я не чекала такого від тебе, не чекала! Не бійся, я не з таких. Скоріше дала б руку відтяти, аніж торкнутись чужих речей. (У цей момент задзвонив будильник під халатом, вона перелякана, бліда, збентежена, розгублено викрикує). Ію! Ію! Ію!

СИМКА. Що з тобою?

АГАТОН. Ти ніби дзвониш, Сарко?

САРКА (притискуючи до себе будильник, намагається заглушити його, але це не допомагає). Чому дзвоню? Як я можу дзвонити?

АГАТОН. Дзвониш, їй-богу, дзвониш, та ще й як!

САРКА. Та ні ж бо, кажу тобі: я ж не електрична, щоб дзвонити.

АГАТОН. А послухай, Симко.

СИМКА (підходить ближче до Сарки, слухає).

САРКА (щоб заглушити будильник, співає). Трай-ля-ля! Трай-ля-ля! Трай-ля-ля!

СИМКА (з острахом хреститься). Бог з тобою, Сарко, співаєш у цьому домі.

САРКА (у великому збентеженні). О, господи боже! (Озирається навколо, у відчаї кидає пакунок у крісло і знеможено сідає на нього, щоб заглушити дзвін. Будильник змовкає, вона заспокоюється, збентежено дивиться то на Агатона, то на Симку). Боже мій, що це було, люди добрі?

АГАТОН. Дзвонила ти, Сарко, от що було, дзвонила.

СИМКА. І співала.

САРКА (хреститься). Слава богу, минулося. Що за напасть? Певно, духи?

АГАТОН. Не духи, Сарко, це будильник.

САРКА. Ію-у! Який будильник?

АГАТОН. Той, на якому ти сидиш.

САРКА. Чого ради сидіти на будильнику? Ніколи в житті не сиділа на будильнику, то чого ж тепер?

АГАТОН. Я про той будильник, що ти взяла в нашій кімнаті.

САРКА. Ію-у!

СИМКА. Боже мій, чого тільки не буває! А я ще вранці казала Агатону: заведи будильника, хай послухаю, як він дзвонить...

САРКА. От тепер почула!

СИМКА. Почула, слава богу!

АГАТОН. Сором, Сарко, мушу тобі сказати, сором який! Ми прийшли в цей дім не розтягати майно покійного, а щоб зберегти його, а ти... Ходім, Симко, залиш її! (Сердито повертається і йде, забувши, що за спиною сховав срібне блюдо).

САРКА (помічає блюдо). Чекай, чекай, куме! Все хочу тебе спитати, що це з тобою, ти виструнчився, не горбишся, мов наречена на оглядинах.

АГАТОН. Не знаю, ревматизм якийсь мені спину звів.

САРКА. Я й бачу, що ревматизм, тільки якийсь це срібний ревматизм.

АГАТОН. Хоч і срібний, та все ж він не дзвонить.

САРКА. Не дзвонить але якщо я візьмусь, то задзвоню, як всі чотири дзвони на соборі.

АГАТОН. Замовкни!

САРКА. Я замовкну, тільки хочу нагадати твої слова, що ми прийшли в цей дім не грабувати, а охороняти.

АГАТОН. Ну, звичайно, охороняти. Тому я і взяв. А то ж для чого?

САРКА. Без сумніву!

АГАТОН. Я не ліз до чужої кімнати, щоб його взяти, а зовсім випадково взяв по дорозі...

САРКА. Ясно!

АГАТОН. Ми з Симкою пішли в сад нарвати квітів, проходили через їдальню, там і помітив я це блюдо, кажу Симці: “Чого нам іти в сад по квіти? Краще візьмемо це блюдо”.

САРКА. Воно, звичайно, краще!

АГАТОН. Я і сказав: “Краще, Симко, візьмемо блюдо”. Я тобі зараз скажу, чому краще. Іншому б не сказав, а тобі скажу. Бачиш, коли Трифун добереться до цього блюда, то не втримається, щоб не віднести його в ломбард, а гроші програти в карти. І те, що я взяв це блюдо, тільки врятувало його.

САРКА. А я врятувала будильник.

АГАТОН. Добре зробила. Хай він у тебе буде, тільки, знаєш, Сарко, не варто, щоб про це знали інші, бо всі кинуться рятувати...

СИМКА. То такі, що рознесуть увесь будинок.

АГАТОН. Тому гайда до своїх кімнат, розвантажимося.

САРКА (до цього сиділа на будильнику, встає). Ходімте, бо я вже мозоль насиділа. (Розходяться по кімнатах).

Ява ЧЕТВЕРТА
МИЧЯ, ДАНИЦЯ.

Мичя спускається сходами із своєї кімнати. Даниця тієї ж миті входить через середні двері.

МИЧЯ. Яка приємна несподіванка! У новій квартирі, і перша зустріч з вами...

ДАНИЦЯ. В якій новій квартирі?

МИЧЯ. Я оселився тут...

ДАНИЦЯ (жахаючись). І ви?

МИЧЯ. Як це “і ви”? Найперший я, раніше за всіх.

ДАНИЦЯ. Боже мій, та що це таке діється, немовби це порожній дім.

МИЧЯ. Справді, усі так і накинулись...

ДАНИЦЯ. Бідна тітка, захворіла від горя, та і я...

МИЧЯ. Не розумію, як можна захворіти через це.

ДАНИЦЯ. Тобто як? Я не можу зрозуміти, як ви, панове, могли тут оселитись. Хто-небудь з вас розмовляв з адвокатом? Він давав згоду? Ось ви, наприклад, запитували адвоката?

МИЧЯ. Чи я запитував адвоката? Про що мені його запитувати? Він би міг мене спитати: “Бажаєте, пане, вселитись у цей дім?” Він би мене спитав, а не я його.

ДАНИЦЯ. А він вас спитав?

МИЧЯ. Ні, і не повинен запитувати: ні я його, ні він мене.

ДАНИЦЯ. Не знаю, що й робити.

МИЧЯ. Будьте спокійні. Не до лиця такій гарненькій дівчинці смуток.

ДАНИЦЯ. Отже, я мушу байдуже спостерігати все, що діється навколо?

МИЧЯ. Байдуже? Ні. Ось і я біля вас не можу бути байдужим. Варто вам тільки натякнути, і я переконаю вас у тому, що я не байдужий до вас.

ДАНИЦЯ. Пане Станимирович, я вже нагадувала вам, що треба бути ввічливим. Якщо цього замало, то я зумію інакше застерегти вас.

МИЧЯ. Боже мій! Боже мій! Така гарна дівчина і така зухвала. Але, заради бога, ми повинні якось домовитись; живемо разом, в одному домі, як кажуть, під одним дахом.

ДАНИЦЯ. Помиляєтесь. Ніколи я не буду жити під одним дахом з вами.

МИЧЯ. Думаєте виїхати звідси?

ДАНИЦЯ. Можливо, але спершу піду до адвоката, повідомлю його про все, що тут відбувається.

МИЧЯ. Хіба це стосується його?

ДАНИЦЯ. Мені відомо, що він душоприказник, він турбується про дім, і йому знати, чи можна цей дім перетворювати в табір. (Іде ).

Ява П'ЯТА
МИЧЯ, АГАТОН, СИМКА.

Мичя дивиться вслід Даниці, сідає, запалює цигарку.

АГАТОН (повертається з кімнати, за ним - Симка). Диви, і ти тут?

МИЧЯ (ображено). Як це - “і ти тут”? Скоріше я можу вам сказати: “Диви, і вони тут!”

АГАТОН. Не в тому справа, я і ти - це нічого, нам вистачить тут місця. Але ж збіглась уся рідня.

МИЧЯ. Невже вся?

АГАТОН. Звичайно, вся! Ось у цій кімнаті Сарка. Цілий день сидить на балконі, а якщо вийде з кімнати - дзвонить. Там Танасіє й Вида, сидять цілий день і визначають родинну близькість з небіжчиком. Там знову ж таки Прока з Гиною. Узяли собі кімнату, де стоїть сейф покійного, і Гина весь день плаче біля сейфа. А нагорі Трифун знайшов у їдальні колоду карт і сам з собою грає, виграш ділить навпіл.

СИМКА. А ти яку кімнату взяв?

МИЧЯ. Я? Ту, яка мені й належить. Зайняв кімнату Мати.

СИМКА. Але ж там і досі горить лампада?

МИЧЯ. Я погасив її.

СИМКА. Бог з тобою, як погасив? Вона ж горіла за упокій його душі.

АГАТОН. Нічого, погоріла тиждень - доволі.

МИЧЯ. Звичайно.

Ява ШОСТА
Ті ж і ГИНА.

Симка (помічаючи Гину). Я оце й кажу куму Мичі: “Наша Гина забралась у кімнату і цілісінькими днями плаче...”

ГИНА. Хто ж буде оплакувати покійного, як не я?

АГАТОН. А де Прока?

ГИНА. Він пішов у повіт до юрисконсульта, запитати його, чи маємо ми право жити в цьому будинку.

АГАТОН. Навіщо таке питати?

МИЧЯ. Адже і так ясно.

СИМКА. І чому він не запитав Агатона? Агатон знає всі закони.

ГИНА. Та ви, мабуть, і не знаєте, що тут було. Прийшли на все готове, коли вже Прока оволодів будинком.

МИЧЯ. Як оволодів?

ГИНА. Ви навіть не уявляєте, як нас зустріла тітка, адже ми першими прийшли.

СИМКА. Яке її діло?

ГИНА. Зустріла нас, ніби злодіїв якихось, а не родичів. Не дозволила нам навіть увійти. Будинок, каже, доручено їй, то вона його охоронятиме.

СИМКА. Дивіться, як хазяйнує в чужому домі!

ГИНА. Зачинила двері і нас не пустила.

СИМКА. Як же ви зайшли?

ГИНА. Хвалити бога, Сарка була в домі і нам відчинила. Прока, правда, стусонув тітку ліктем, тоді-то вона й пішла, загрожувала викликати поліцію. Ось чому Прока пішов розпитати, чи можемо ми оселитись у цьому будинку.

СИМКА. Агатоне, по закону вона може скаржитись у поліцію?

МИЧЯ. Думаю, що ми, як родичі, маємо право жити тут.

АГАТОН. Ну, як вам сказати, в такому випадку закони дуже гнучкі: можна і так, і так.

МИЧЯ. Не розумію, як це закон може бути і так, і так.

АГАТОН. Є, є і такі закони!

Ява СЬОМА
Ті ж, ТАНАСІЄ, ВИДА.

ВИДА (схвильовано). Ію-у! Тут часом не якась змова? То ми підемо, якщо заважаємо.

СИМКА. Чому ж заважаєте? Ми про вас турбуємось, бо і вас поліція вижене, як і всіх.

ТАНАСІЄ. Як вижене? Чому?

МИЧЯ. Через гнучкість!

ТАНАСІЄ. Яку гнучкість?

МИЧЯ. Через гнучкість законів, за якими можна і так, і так. Ось запитай кума Агатона.

ТАНАСІЄ. Що таке, Агатоне?

АГАТОН. Що, що? Нас можуть вигнати, бо ми без усякого права вселились у цей дім.

СИМКА. Тітка загрожує поліцією.

ВИДА. Йо! Боронь боже! Хіба ми, його родичі, не маємо права?

ТАНАСІЄ. Але ж чекайте, Агатоне, ти, людина закону, ти краще знаєш закони.

АГАТОН. Звичайно, знаю.

ТАНАСІЄ. Адже і ти вселився?..

АГАТОН. Я - то інша річ! Ти не рівняйся зі мною. Якби я один вселився, то це можна було б по закону тлумачити, але ж ви усі збіглись, весь дім зайняли.

СИМКА. Добре, якби тільки ти, Танасіє, і ти, Видо, і, скажімо, Мичя, добре, якби тільки ви, а чого тут Трифун і ота Сарка? І, кінець кінцем, всі останні, для чого вони, спитати хоча б Сарку, чого їй тут треба?

Ява ВОСЬМА
Ті ж і САРКА.

САРКА (одягнена). Якраз думаю: дай вийду побачу кого-небудь. Аж у горлі пересохло від самоти.

АГАТОН. То промочи трошки.

САРКА. Ой, скажу вам правду, така насолода - своя кімната з балконом. Сиджу на балконі, ніби зроду там була. А люди ходять, ходять, ходять... Одна насолода!

Ява ДЕВ'ЯТА
Ті ж і ТРИФУН.

ТРИФУН (з'являється на сходах). Що тут за збори? (Сходить). Тепер, Агатоне, якщо ти хочеш збирати сімейну раду, то заграй на трубі або вдар у барабан, то ми й зберемося.

АГАТОН. Якраз і потрібно зібратись, щоб відвернути нашу спільну біду.

ТРИФУН. Про що це ти?

АГАТОН. Про те, що ми всі збіглись сюди й оселились. От якби спершу пустили мене одного...

ТРИФУН. Може, все ж краще нам усім разом?

АГАТОН. Краще? Побачимо, наскільки це краще.

Ява ДЕСЯТА
Ті ж, ПРОКА.

ПРОКА (входить з вулиці). Всі тут?

СИМКА, ГИНА, ТАНАСІЄ, МИЧЯ. Що, що таке?

ПРОКА. Не можна!

ГИНА. Що не можна?

ПРОКА. Був я у повіті у нашого юрисконсульта, і він мені сказав, що ми незаконно оселились у домі.

АГАТОН. Звичайно, ви незаконно оселились, і я це доводжу. От якби ви мені одному доручили, то все було б зовсім по-іншому.

ТРИФУН. Так, так, було б зовсім по-іншому!

ТАНАСІЄ. То добре, Агатоне, а що тепер нам робити?

ТРИФУН. Як вселились, так і виселяйтесь...

ГИНА. Ію-у, Ію-у, Ію-у! Таки сором перед людьми!

ПРОКА. Великий сором. А чи не сходити тобі, Агатоне, до адвоката?

АГАТОН. До якого адвоката?

ПРОКА. До душоприказника. Поясни йому, тільки уміло, що ми оселились тут з добрими намірами.

АГАТОН. За себе поручусь, я маю тільки добрі наміри.

САРКА. А хіба я їх не маю?

АГАТОН. Іу тебе теж.

ГИНА. Чому тільки у вас? Всі ми прийшли з добрими намірами.

САРКА. Вірно говорить Гина, всі ми прийшли з добрими намірами.

ПРОКА. Киньте це. То як, Агатоне, підеш до адвоката?

КІЛЬКА ГОЛОСІВ. Звичайно, треба, треба піти!

АГАТОН. Воля ваша, я можу піти.

МИЧЯ. Як ти гадаєш, Агатоне, у розмові з ним при нагоді зумієш дізнатися про заповіт?

КІЛЬКА ГОЛОСІВ. Так, так! Було б дуже добре!

АГАТОН. Думаєте, я не пробував, але не виходить. Ані слова не хоче сказати. Говорить: не знаю.

ПРОКА. Як же не знає, адже він сам писав заповіт.

АГАТОН. Звичайно, знає, але з нього ані слова не вирвеш.

ТРИФУН. Ти, Агатоне, завжди похваляєшся, що умілий слідчий, ось і доведи зараз.

АГАТОН. Я не похваляюсь - мене дійсно вважали вправним слідчим. З кожного обвинуваченого міг вирвати визнання. У мене були свої особливі методи. Допитую спочатку його по-доброму, як-то кажуть, гуманно, він не признається. Не хоче - добре! Я наказую дати йому у камері такого перцю, що він потім у всьому признається. Нічого не лишається обвинуваченому після цього, крім визнання. Кажу вам, що в мене були свої особливі методи і я славився як умілий слідчий, але то було одне, а це - зовсім інше. І не можу я наказати, щоб адвоката добре помолотили, щоб він виказав заповіт.

ТАНАСІЄ. Так, безумовно, так.

ПРОКА. Киньте балачки, нічого часу гаяти. Іди, Агатоне, до адвоката.

ВИДА. Поясни йому, що ми тут усі родичі, а не безпритульні з вулиці.

СИМКА. І маємо більше прав, ніж тітка.

МИЧЯ. Скажи йому, куме Агатоне, що ми спадкоємці.

ПРОКА. І не забудь, що ми поважаємо закони і не маємо наміру порушувати їх.

ГИНА. І скажи йому, що ми вселились сюди берегти майно, щоб його не розтягли.

ТАНАСІЄ. Скажи, що всі ми люди чесні, з хорошою репутацією.

ТРИФУН. І скажи йому, що ми звернемося й до інших адвокатів.

АГАТОН. Ви мене вчите, що йому казати. Я мав стільки справ з адвокатами і добре все знаю.

ПРОКА. Ну то йди з богом!

МИЧЯ (що весь час зиркав у скляні двері, надіючись побачити Даницю). Нічого тобі, Агатоне, йти. Ось і сам адвокат іде сюди.

ВСІ (здивовано). Іде?

МИЧЯ. Так, іде з цією...

СИМКА. З тіткою?

МИЧЯ. Не з тіткою, а з цією...

СИМКА. З дівчиною?

МИЧЯ. Так, це вона тільки-но пішла скаржитись адвокатові, що ми поселились тут.

АГАТОН. Е, ситуація міняється. Проте знаєте що? Ми не можемо усі розмовляти з ним; гадаю, буде краще, коли ви залишите мене одного.

ПРОКА. Звісно... Краще, щоб він не бачив такого натовпу.

АГАТОН. Піду поки і я. Не хочу, щоб все скидалось на те, ніби я його навмисне очікую, потім вийду, ніби цілком випадково.

ТАНАСІЄ. Так, так, розійдемося!

Усі розходяться по своїх кімнатах.

Ява ОДИНАДЦЯТА
ДАНИЦЯ, АДВОКАТ.

АДВОКАТ (входячи з вулиці разом з Даницею). Отже, де наші новосельці?

ДАНИЦЯ (одягнена, бо прийшла з вулиці)... По кімнатах.

АДВОКАТ. По яких кімнатах?

ДАНИЦЯ. По всіх. Вони зайняли весь дім.

АДВОКАТ. Гм! Кумедна рідня!

ДАНИЦЯ. Вам смішно?

АДВОКАТ. І ви мусите сміятись: тут нічого немає трагічного.

ДАНИЦЯ. Як немає? Тітка аж захворіла з горя!

АДВОКАТ. Заспокойтесь! Все буде гаразд!

ДАНИЦЯ. Дай боже!

АДВОКАТ. Я негайно вживу заходів, щоправда, скажу вам: я ще не знаю, яких саме. Найпростіше було б викликати поліцію і вигнати їх.

ДАНИЦЯ. Не робіть цього, прошу вас, це буде занадто грубо.

АДВОКАТ. Оце і стримує мене. Виселення вбитих горем родичів було б неприємною подією. Хто знає, що сказали б люди в громаді? Вони такі сентиментальні.

ДАНИЦЯ. Ні, ні! Не треба поліції. Можливо, є який-небудь інший вихід?

АДВОКАТ. Інший вихід - зажадати від суду оголошення заповіту.

ДАНИЦЯ. Але я чула, що треба до оголошення чекати сорок днів.

АДВОКАТ. Така воля небіжчика, але вона не має законних підстав для виконання.

ДАНИЦЯ. Все ж краще виконати її.

АДВОКАТ. І я б не хотів зневажати його волі, але небіжчик сам передбачав таку можливість. В протоколі, де записано, щоб заповіт був оголошений через сорок днів, він додав ще кілька слів, а саме: “...проте, якщо опікун не вважатиме за необхідне зробити інакше...” Отже, я міг би вирішити, що обставини вимагають такої необхідності, і вже завтра міг би оголосити заповіт.

ДАНИЦЯ. І що буде?

АДВОКАТ. Стане відомим спадкоємець, і тоді всі зайві розбіжаться.

ДАНИЦЯ. В такому випадку нам з тіткою вже завтра треба залишити цей дім?

АДВОКАТ. Думаю, що не обов'язково завтра, а втім, хто знає, може, зовсім не доведеться вам відселятись.

ДАНИЦЯ. Чому це?

АДВОКАТ. Ну, скажімо, якщо спадкоємець не буде вас виганяти.

ДАНИЦЯ. Але й тоді б уже із завтрашнього дня ми повинні платити за квартиру. Ви знаєте, що ми не платили Тодоровичу за квартиру. Тітка доглядала будинок, за це ми мали безплатну квартиру. Покійний взагалі дуже багато зробив для нас, особливо для мене. Так часто радував подарунками, міг годинами розмовляти зі мною. А одного разу, коли я хворіла, він не відходив від мого ліжка. Це була така гарна, благородна людина.

АДВОКАТ. Мені це відомо, тому я гадаю, що майбутній спадкоємець теж не залишить вас поза увагою.

ДАНИЦЯ. Помиляєтесь! Вони всі так косо і вороже дивляться на мене. Тут, серед них, я б відчувала себе дуже неприємно. Було б краще відселитись, але це тільки зайвий клопіт мені й тітці.

АДВОКАТ. Хіба підшукати нову квартиру так важко?

ДАНИЦЯ. Ні, але... Тітчин прибуток - всього невеличка пенсія, не така, щоб ми могли сплатити за квартиру і якось прожити. То мусила б і я шукати якогось заробітку. Справді, чи не могли б ви прийняти мене на роботу у свою контору? Нехай за невелику платню, аби що-небудь заробляти.

АДВОКАТ. З задоволенням прийму вас.

ДАНИЦЯ (радісно). Правда? О, як я рада! А як зрадіє тітка! Повірте, вона захворіла через ці турботи. Хоча вона каже, що хвора більше від того, що відбувається в домі, але я гадаю, що насправді захворіла вона, турбуючись про майбутнє. Дозвольте, я піду і скажу їй цю приємну новину, що ви приймаєте мене до себе в контору; повірте, це найкращі ліки для неї. Можна?

АДВОКАТ. Звичайно. Я звик додержувати слова, якщо дав його.

ДАНИЦЯ (надзвичайно задоволена). Пробачте, будь ласка. Я зараз же повернусь, тільки збігаю.до тітки і зразу ж повернусь. (Біжить).

Ява ДВАНАДЦЯТА
АДВОКАТ, АГАТОН.

АГАТОН (виглядає з-за дверей і, переконавшись, що адвокат один, входить). Ледве дочекався, поки ви залишитесь самі. У мене до вас серйозна розмова.

АДВОКАТ. От і добре, тим більше, що і я хочу з вами поговорити.

АГАТОН. Дуже приємно. Ми вдвох і повинні про все поговорити, бо тільки я і ви - люди закону.

АДВОКАТ. Ви - людина закону?

АГАТОН. Аякже! Двадцять сім років був повітовим.

АДВОКАТ. Тим краще: чи не змогли б ви дати мені необхідне пояснення?

АГАТОН. О, будь ласка, із задоволенням.

АДВОКАТ. Скажіть: от ви, будучи повітовим, притягали б до відповідальності людей, коли їх скотина, скажімо, лоша, кабан, вівця або віслюк, забрались на чуже поле?

АГАТОН. Звичайно... штрафував господаря, чия скотина забрела на чуже поле, а господарю, чиє поле було потравлене, дозволяв дати дубця скотині, що впіймалась.

АДВОКАТ. Добре, скотина, вона нічого не розуміє, а як би ви покарали людей, розумних, освічених, які забираються в чужі господи?

АГАТОН. О, тепер бачу, на що ви натякаєте. Що ж, ви праві. Я їм казав: “Не треба, люди добрі, це незаконно”,- але вони як кинулись...

АДВОКАТ. Бачите, їм це можна пробачити, але ви називаєте себе людиною закону...

АГАТОН. Повірте, сам я ніколи б цього не вчинив. Боронь боже, щоб я пішов проти закону! Але, бачу: в дім вселився цілий натовп, а порядок підтримувати нікому, то що мусив я робити? Вселився, щоб підтримувати порядок.

АДВОКАТ. Добре, а якби ви, в минулому повітовий, випадково в цей момент були квартальним. Я як душоприказник прийшов би до вас із скаргою: якісь люди вселились в будинок, що на моїй відповідальності,- тоді що б ви зробили?

АГАТОН. Зараз же викликав би сержанта, дав би йому ще жандарма і наказав: “Іди і вижени всю скотину!”

АДВОКАТ. Отже, і мені треба було так зробити?

АГАТОН. Так, звичайно, так, я не кажу, що не так.

АДВОКАТ. Але я не хочу і не зроблю цього.

АГАТОН. І не треба, звичайно.

АДВОКАТ. Я зроблю інакше.

АГАТОН. Хотів би знати, що ви надумали.

АДВОКАТ. Думаю піти в суд і вимагати вже завтра оголошення заповіту.

АГАТОН. Хіба це можливо?

АДВОКАТ. Чому б ні?

АГАТОН. А остання воля небіжчика?

АДВОКАТ. Це тільки побажання; зрештою, сам небіжчик передбачав, що у випадку, коли опікун визнає необхідним, заповіт може бути оголошено раніше.

АГАТОН. Вважаєте, що є така необхідність?

АДВОКАТ. Звичайно, є, коли всі родичі протизаконно вселилися в дім.

АГАТОН. Цілком справедливо. І взагалі було б найкраще, щоб заповіт оголосили завтра зранку.

АДВОКАТ. Так і зробимо.

АГАТОН. А ми можемо до завтра залишитися в будинку?

АДВОКАТ. Це не дозволено, але, зрештою, один день...

АГАТОН. Звичайно. Чи варто перебиратись заради одного дня і, правду кажучи, було б соромно перед людьми.

АДВОКАТ. Добре, лишайтеся до завтра...

АГАТОН. О, як це милостиво! Я ж казав їм: “Розумна людина цей адвокат, він не буде вдаватися до крайнощів”. Я знав це! Вдячний вам від усієї родини!

АДВОКАТ. Прошу. Тож повідомте всіх родичів, що завтра зранку буде оголошено заповіт.

АГАТОН. Будьте певні, повідомлю, але, дозвольте, я хотів так, зовсім здалеку, запитати вас дещо.

АДВОКАТ. Запитуйте.

АГАТОН. Завтра буде оголошено заповіт, справа не змінюється від того, дізнаюсь я сьогодні чи завтра, але, розумієте, я такий цікавий, що не можу витримати до завтра.

АДВОКАТ. Що таке?

АГАТОН. Хочу знати, що заповів небіжчик мені.

АДВОКАТ. Коли ви здалеку мене питаєте, то я вам здалеку й відповім. Я не знаю, що написано у заповіті.

АГАТОН. Ну, не знаєте! Ви ж самі писали його!

АДВОКАТ. От тому і не знаю, що сам його писав. Якби не я його писав, то міг би що-небудь вам сказати, але так....

АГАТОН. Я розумію, все ж у мене великі надії на цей заповіт. Звичайно, і всі інші мають великі надії, але я думаю, що....

АДВОКАТ. І всі чекають спадщини?

АГАТОН. Геть усі, і кожен вважає, що саме він - спадкоємець.

АДВОКАТ. Чому ж у такому випадку ви не погодите все між собою?

АГАТОН. А як погодити?

АДВОКАТ. Якщо кожен з вас вважає себе спадкоємцем, то всі ви маєте рівні права; і можете у дружбі і згоді поділити майно.

АГАТОН. Звичайно, можна. Але, як ви думаєте, погодився б опікунський суддя, якби ми, родичі, домовились між собою і зранку оголосили: “Ми розділили майно”?

АДВОКАТ. Суддя взяв би до уваги лише те, що записано у заповіті.

АГАТОН. А хіба у заповіті не сказано, щоб ми домовились?

АДВОКАТ. Я не знаю, але зачекайте до ранку і, якщо таке у заповіті написано, то домовляйтесь. Не варто робити це завчасно.

АГАТОН. Так, ваша правда.

АДВОКАТ. Тільки не забудьте сповістити всіх родичів, що завтра зранку буде оголошено заповіт.

АГАТОН. Як можу забути? Тільки спершу я повідомлю свою дружину. Ви не уявляєте собі, як хоче вона дізнатися, про що ми з вами говорили. Спершу біжу до неї!

АДВОКАТ. Прошу, прошу!

Агатон іде.

Ява ТРИНАДЦЯТА
АДВОКАТ, ДАНИЦЯ.

АДВОКАТ (побачивши Даницю за скляними дверима). Ну як, зраділа ваша тітка?

ДАНИЦЯ. Ще б пак!

АДВОКАТ. Ви добре обдумали намір служити у мене в конторі?

ДАНИЦЯ. А над чим тут довго думати?

АДВОКАТ. Я, наприклад, суворий начальник.

ДАНИЦЯ. А я дуже сумлінна в роботі.

АДВОКАТ. Я досить педантичний.

ДАНИЦЯ. А я в роботі акуратна.

АДВОКАТ. Може трапитись, що я буду іноді нервувати.

ДАНИЦЯ. Я вмію бути витриманою і терплячою.

АДВОКАТ. Мушу вам сказати, що я на роботі дуже серйозний.

ДАНИЦЯ. Це мені найбільше подобається.

АДВОКАТ. На диво, наші якості, так би мовити, доповнюють одна одну.

ДАНИЦЯ. Отже, можете з повним довір'ям прийняти мене на службу.

АДВОКАТ. Проте я маю одну особливість, або, краще, ваду, яка вам аж ніяк не буде до вподоби.

ДАНИЦЯ. Що саме?

АДВОКАТ. Я ревнивий.

ДАНИЦЯ (здивовано). Ревнивий? (Довго дивиться йому в очі). Не розумію.

АДВОКАТ (намагаючись зменшити враження). Взагалі це не така вже важлива обставина, вона може не торкнутися вас.

ДАНИЦЯ (все ще під враженням). Не розумію!

АДВОКАТ (незграбно виправдовуючись). Отже... я повідомив родину: зранку буде оголошено заповіт й одразу ж після цього ви будете звільнені від всіляких неприємностей.

ДАНИЦЯ. Цього від радощів я не сказала тітці.

АДВОКАТ. Скажіть їй.

ДАНИЦЯ. Скажу.

АДВОКАТ. Скажіть їй зразу ж, я залишаю вас. Треба негайно вжити заходів, щоб назавтра було оголошено заповіт. Отже, до побачення! (Пішов).

ДАНИЦЯ (проводжаючи його). До побачення!

Ява ЧОТИРНАДЦЯТА
АГАТОН, СИМКА, далі САРКА.

АГАТОН (виходить із своєї кімнати, за ним - Симка). Треба зібрати всіх.

СИМКА. Тож підемо по кімнатах.

АГАТОН. Стривай, покличемо Сарку, вона їх усіх скличе. (Стукає у двері Сарчиної кімнати).

САРКА (з'являючись). Ви мене викликаєте, куме Агатоне?

АГАТОН. Не викликаю, але є важливі речі, про які треба сповістити всіх родичів. Та не знаю, як їх скликати.

САРКА. Чи не думаєш ти часом, що я буду їх скликати? Я не збирач податків з твого повіту.

АГАТОН. Ну, звичайно, але якщо завести твій будильник, вони б умить зібрались.

САРКА. Ні, не зібралися б, бо не почули б. Краще б ти, Агатоне, ударив у срібне блюдо. Ото б почули, ще й як!

АГАТОН. Авжеж, було б чутно, тільки незручно.

САРКА. Якщо тобі незручно, то ти ж був при владі, був горлатий - коли ти горланив, то увесь повіт чув, тож постарайся й зараз.

АГАТОН. Вірно. (Прикладає руки до рота й кричить). Гей люди! Проко, га Проко! Трифуне, Танасіє, Миччю! Ого-о-ов!

Один по одному родичі виходять із своїх кімнат, збираються.

Ява П'ЯТНАДЦЯТА
Родичі.

ПРОКА. Господи, Агатоне, що трапилось?

АГАТОН. Спочатку зберіться всі!

ТАНАСІЄ. Всі вже тут!

АГАТОН. Тоді сідайте, я все вам по порядку розкажу!

ПРОКА (сідаючи). Ти розмовляв?

АГАТОН (усі посідали, а він залишився стояти). Розмовляв сам, звичайно, сам розмовляв і не заводив розмови здалеку, як це раніше робив, а прямо йому сказав: “Ти, синку, знаєш закони, але і я їх знаю, отож будемо відверті”. І тут я йому зразу: “Від імені усієї родини вимагаю негайного оголошення заповіту”.

ПРОКА і ТАНАСІЄ. А він?

АГАТОН. Та, бачите, як почув він, що я так... не прошу, а вимагаю, то й почав викручуватись: то воля покійного, то сорок днів, то се, то те. Але я йому: “По закону не мушу я чекати сорок днів і не хочу!” Отак я відрізав йому.

ВИДА та САРКА. А він?

АГАТОН. Почав знову викручуватись: то параграф сімдесят другий, то п'ятдесят шостий, а я йому: “А сто сорок сьомий, а сто сорок сьомий, пане?” Як почув він це, зблід і зніяковів.

БІЛЬШІСТЬ. Ну?

АГАТОН. Побачив, що зі мною не так просто можна обійтись, що ніякі викрутаси йому не допоможуть, і погодився.

ВСІ (збуджено). На що?

АГАТОН. Погодився оголосити заповіт.

ВСІ. А!!!

АГАТОН. Так, так, оголосити заповіт.

ВСІ. Коли?

АГАТОН. Втім, і тут він почав крутитись: “Добре, пане Агатоне, зробимо цими днями”. “Ні,- прикрикнув на нього,- вимагаю завтра вранці!”.

ВСІ. Завтра!

АГАТОН. А що?

ПРОКА. І він погодився?

АГАТОН. Коли я його припер до стіни, він побачив, що немає виходу, і погодився.

ВСІ. Значить, завтра!

АГАТОН. Звичайно, завтра! (Поважно). Ось так я розмовляю з адвокатами.

ПРОКА. А що він сказав на те, що ми сюди вселились?

АГАТОН. І тут, бачиш, довелось погиркатися з ним. Причепився, мовляв, ми не маємо права. Говорить: “Інше діло було б, якби ви, пане Агатоне, тільки один вселились, а не вся рідня”.

ТРИФУН. Ти облиш те, що він тобі говорив, краще, що ти йому сказав?

АГАТОН. А я йому: “Немає закону, що забороняє або приписує рідні вселятися чи не вселятися у дім покійного. А якщо немає встановленого, писаного закону, то в даному випадку можна застосувати природний закон. А по природному закону сімейство має право охороняти майно померлого родича свого”.

БІЛЬШІСТЬ. Правильно!