Павло Рудяков

Між вічностю і часом: Життя і творчість Іво Андрича

Київ, Український центр духовної культури, 2000

Зміст
«Криголамна молодість»
Роки зростання й змужніння
«Ех Роntо», «Неспокої»
«Великий поворот» Від лірики до епіки. Новий етап життя і творчості
«Шлях Алі Джерзелеза»
Оповідання початку 20-х років
«Францисканський» цикл
Від пагорбів Рзава до «Мосту на Жепі»
Оповідання про жіночу долю
«Розмова з Гойею» та інші есе
Романна осінь патріарха
«Стихійний» екзистенціалізм, погляди на світ та оповідна манера
«Травницька хроніка»
«Міст на Дрині»
«Новий» Андрич
«Коли помру, ось вам і некролог»

Іво Андрич з'явився на світ на межі XIX та XX століть, коли нова історична епоха схльоснулася із старою. Доба, коли, як напише згодом сам письменник у романі «Міст на Дрині», «багато хто з європейців вважав, що має безпомилкову формулу для здійснення столітнього сну про повноцінний і щасливий розвиток особистості за умов загальної свободи та поступу, коли дев'ятнадцяте століття розстилало перед очима мільйонів людей свої різноманітні оманливі блага й створювало фата-моргану з комфорту, надійності й щастя для всіх і кожного за цілком доступну ціну й у кредит», - ця благословенна доба поступалася місцем жорстокому й кривавому XX століттю, в якому життя окремої особистості й цілих народів буде знецінено до жахливого мінімуму.

Нова епоха увірвалася до рідної для Андрича Боснії на вістрі австро-угорських багнетів одного дня 1878 року. Колишня провінція Оттоманської імперії перетворилася на околицю однієї з великих держав «цивілізованого» світу. Майже кожен день після цього приносив мешканцям краю щось нове, без жалю ламаючи споконвічні уявлення, звички, спосіб буття, а разом з ними - людські долі та мрії.

З погляду усталеного ладу речей, до якого в Боснії звикали протягом кількох століть турецького панування, шалена навала нового сприймалася, мабуть, як справжнє пекло, де гинуло старе й звичне. Це ж саме «пекло» виявилося, водночас, горнилом, з якого виходило щось досі небачене й незвідане. Завалювалася стіна, що відокремлювала Боснію від більшої частини Європи, надійно зберігаючи чистоту її вірності аллахові, завалювалася, відкриваючи шлях світові до Боснії, а Боснії до світу. З'явилися люди, які, обравши цей шлях, взялися ввести свою батьківщину до всеземного братства, перетворивши її з оплоту мусульманства на європейську країну.

В історії Боснії починався новий етап, й, як це часто бувало в інших країнах та регіонах світу, на цьому етапі народи Боснії дали життя славетним синам, які від їхнього імені висловили щось таке, чого ще ніхто й ніде не чув, щось, пов'язане саме з цими народами, глибоко національне, але й таке, що збагачує весь світ, робить його різноманітнішим і повнокровнішим.

Одним з цих синів Боснії був майбутній класик сербської літератури Іво Андрич - письменник, мислитель. Майстер.

Андрич народився 9 (за іншими відомостями - 10) жовтня 1892 року в боснійському місті Травнику.

Там, де Захід зустрічається зі Сходом. На землі, по якій колись проходив кордон між цивілізованим і нецивілізованим світами й яка згодом перетворилася на римську провінцію, потім була територією, що відділяла західну та східну частини римського царства, а в нові часи - світ християнський від світу мусульманського.

«Людина десь має народитися», - у цих словах письменника з інтерв'ю белградській газеті «Борба» 7 жовтня 1972 року з нагоди власного 80-річного ювілею, мовлених із цілком конкретного приводу, відчувається іронічний підтекст, без якого взагалі важко уявити Андрича, але є й інше: усвідомлення того, що оце «десь», разом з «колись», попри всю їхню випадковість, на жаль - чи на щастя ? - багато в чому визначають долю кожного з мешканців Землі.

Як і будь-хто з людей, Андрич не вибирав часу й місця народження. Його, як він висловиться згодом, «було кинуто в океан існування» на зламі, просторовому й часовому, коли на повну силу розгорталися катаклізми, що несли з собою епохальні, в чомусь безумовно позитивні для відсталої Боснії суспільно-політичні зміни, але разом з ними - горе й страждання тим, хто не був до них готовий. У річищі буремних подій і відносно невеликий клаптик землі, який ніколи не був надто вже прихильний до тих, хто зв'язав з ним життя, землі, «де все сухо й гірко, без краси, без радощів, без надії на радість, без права на надію..., де спека, вітер, сніг, дощ їдять землю й насіння в землі...»[1], - став ареною зіткнення й протиборства епох і цивілізацій, кривавим полем людського болю і людських трагедій.

Трагічним був і початок життя Іво Андрича. Він з'явився на світ у родині, яка на собі відчула знищувальну силу нового. Його дід, Антун Андрич, і батько, теж Антун, були ремісниками, виробляли кавомлинки - ремесло, яке практично зовсім зникло на рубежі століть у зв'язку із суспільно-політичним та науково-технічним поступом і технологічною революцією. Така ж доля спіткала й рідних з боку матері, які займалися обробкою дерева. Дрібне ремісництво відступало й гинуло під тиском капіталістичного укрупнення виробництва, виходу виробничих відносин на новий виток їхнього розвитку.

Доля була безжальною до предків Андрича. Занепад родини в матеріальному відношенні супроводжувався фізичним її зникненням. «...Я веду свій рід з ремісничої родини, яка після приходу Австро-Угорщини (1879) зубожіла й незабаром вимерла», - писав Андрич в одному з листів у травні 1954 року, не маючи підстав безпосередньо зв'язувати між собою процеси зубожіння й вимирання, але й не відкидаючи наявність такого зв'язку. Чимало родичів майбутнього письменника, не доживши до старості, померло. «Як цей прекрасний чоловік згинається під тиском долі! - писав наприкінці 1918 року в своєму щоденнику відомий хорватський драматург Іво Войнович, якому Андрич мав нагоду розповісти сумну історію своєї сім'ї. - Батько та троє його братів - усі померли від сухот, коли мали по 32 роки! Тепер він залишився один від цілого роду! Скільки обмежень, хвороб, перерваних снів, німих стогонів, нездійснених прагнень, - скільки плачу, жалоби, свічок і домовин - створили цю молодість»[2].

Останній син вимираючого роду, - це була одна з перших ролей, яку Андричеві довелося грати в цьому світі, одна з причин винятковості й трагізму його долі («наче несе на собі тягар поколінь», - записує І.Войнович) ще з дитячих років, проведених після смерті батька у родині тітки, батькової сестри Ганни Андрич у Вишеграді. То були роки, коли вперше й, мабуть, востаннє в своєму житті відчув справжнє родинне тепло й затишок, турботу й любов. Можливо, тому це місто завжди було для нього одним з найулюбленіших. З Вишеградом пов'язані спогади про юнацькі літа, приємні й не дуже, але однаково дорогі, як усе, що нагадує про молодість. Тут, як він напише згодом у есе «Стежки», у цьому непривітному краї мовчазних, змучених постійною боротьбою з природою й життям людей юний Андрич, «щасливий від усього того, чого тут бракує», «виплекав думку про багатство й красу світу». Ідея прекрасного, що народилась у дитячій свідомості, незважаючи на нещастя й мізерію оточуючого життя, супроводжувала митця весь його не такий уже короткий вік, всупереч усьому тому поганому й безрадісному, з чим доводилося зустрічатись у реальній дійсності.

1903 року Андрич закінчив у Вишеграді початкову школу й на тривалий час розпрощався з ним, переїхавши до Сараєва, до матері, щоб продовжити навчання у місцевій гімназії. «Коли я був хлопчиком, - згадував письменник, - ми жили у злиднях. Повсякденних злиднях. В нашому домі нічого не було вдосталь». Бідність не пригнічувала майбутнього митця занадто сильно - чи це одна з переваг дитинства, чи ознака неординарної особистості? - не стримувала в ньому тих творчих сил і потенцій, які вже тоді формувалися, зміцнювалися, щоб незабаром заявити про себе на повну силу.

Травник, Вишеград, Сараєво - майбутній світ творів Андрича, зовсім крихітний трикутник Землі, що увібрав у себе всі щастя й нещастя людського роду. Модель неосяжного світу, в якій, наче в краплі води, відбилося життя людства. Немає «малих» міст чи сіл, «малих» історій. Кожне з них - всесвіт, кожна - Історія. Потрібне лише вміння побачити в малому - велике, в частині -ціле, в конкретному - загальне. В краплині розгледіти велич навколишнього світу.

«Боснія Андрича, - пише сучасний хорватський письменник П.Матвеєвич, - це не лише місце, куди стікаються й де перехрещуються наші народні долі, а й зменшений світ, в якому може статися все, що й у великому совіті, як у Йокнапатофі Фолкнера. В короткому оповіданні під назвою «У державному маєтку» автор сам нам говорить, що «в малому світі трапляється все те, що трапляється у великих спільностях, містах, державах... І найвинятковіші долі мають тут свою копію в малому»[3].

Цю ж думку тільки іншими словами Андрич повторює в оповіданні «В камері номер 115» (1960): «для науки не існує малих і великих міст і країн, немає настільки малого дзвону, щоб його історія не могла б бути важливою й посісти своє місце між історіями інших дзвонів у світі. Так із дзвонами, бо так і у всьому іншому».

Вишеград це - місто «на початку всіх стежок і доріг», де в'ється та єдина в житті кожної людини стежина, яку вона вперше самотужки подолала, це - початок, місце, звідки письменник вирушив у далеку путь під назвою «життя» й куди весь час повертався, подумки й насправді. «Після нетривалої зупинки у Травнику, - згадує Андрич одне з таких повернень, після звільнення з тюрми, - першу теплу юшку я поїв у Вишеграді у тітки Ганни. Здається мені, потім усе життя зігрівала мене ця ложка юшки»[4]. Із Сараєвом пов'язаний інший період становлення Андрича як особистості й - дебют в літературі.

«Я не пригадую й не міг би впевнено визначити, коли почав писати, - зізнається Андрич у есе «Як я входив у світ книги та літератури» (1953), - бо перший потяг до писання й потреба у вираженні з часом змішалися із справжнім початком моєї літературної діяльності. Здається мені, що з першими книжками, які я читав чи на які лише дивився, пов'язана й перша думка про те, що варто й самому щось написати або хоча б у мріях придумати».

Навчаючись у сьомому класі Сараєвської гімназії, Андрич уперше побачив свій твір на шпальтах журналу. «Боснійська віла», в той час один з найавторитетніших друкованих органів Боснії, справжнє мірило духовних цінностей народів, що її населяли, вмістила на своїх сторінках вірш у прозі «У сутінках», а згодом ще кілька творів, виразно песимістичного настрою, сповнених розпачу й розчарування.

У той час, коли з'явилися його перші публікації, нащадок зникаючого роду дедалі сильніше відчував себе представником нової генерації-почуття винятковості від цього зросло ще більше. «У дитинстві моєму ти обрав мене й визначив, що піду Твоїм шляхом. Мені не виповнилося ще й чотирьох років, коли наснилося, що з ікони зійшов святий, блідий, в ореолі квітів, як небіжчик, і передав мені розп'яття, яке для нього стало занадто важким», - голос ліричного героя «Неспокоїв» (1920) звучатиме в унісон з голосом автора. Це він, автор, Іво Андрич, відчув у своїх руках вагу й холод розп'яття, зігнувся, коли йому на плечі ліг тягар поколінь. Зігнувся, але не впав.

Нові часи народжують нових людей. Енергія часів на межі двох епох людської історії, коли, як писав Андрич у романі «Міст на Дрині» вже з висоти років і певного історичного досвіду, «набагато виразніше було видно кінець тієї епохи, яка завершувалася, ніж початок нової, яка починалася», теж покликала до життя когорту яскравих особистостей, що виявили себе на різних ділянках людської діяльності. Вони вловлювали ритм доби не з книжок модних політиків, не з газет і журналів, вони відчували його, ніби пульсацію власного серця. В шаленій круговерті й непримиренній боротьбі нового із старим їм не доводилося шукати опори чи дороговказу - ця боротьба була для них природним способом існування, інтуїція молодості безпомилково вказувала їм вірний шлях.

Ідея братерства та єдності югослов'янських народів, що надихала не одне покоління південних слов'ян, на початку XX століття об'єднала кращі суспільні сили, особливо, ясна річ, молодь, з якою багато хто небезпідставно пов'язував надії на краще майбутнє й якій дійсно судилося втілити в життя мрії та сподівання багатьох поколінь (й розчаруватись у цих мріях). Чимало сил віддав служінню цій ідеї й Андрич. Спочатку як учень Сараєвської гімназії, голова товариств «Хорватська передова молодь» та «Хорватсько-сербська або Сербсько-хорватська або Югослов'янська передова молодь», що існували в середовищі гімназистів, активний учасник «Товариства передової сербсько-хорватської молоді», яке згодом дістало назву «Молода Боснія», націоналістично-революційної організації, яка до певної міри перебувала під впливом соціалістичних ідей. Згодом - як студент Загребського університету. Як згадував один з його тодішніх друзів і соратників К.Ковачич, «в університеті його зустріли симпатії всієї націоналістичної молоді...»[5].

На початку 10-х років XX століття Загреб налічував 75000 мешканців («без військових»), але в ньому виходило друком майже сто газет і журналів, з яких принаймні дванадцять мали виразно окреслене політичне спрямування. Суспільне та культурне життя відзначалися крайньою політизацією. Політичні пристрасті вирували у хорватській столиці й в інших містах югослов'янського світу, затягуючи до своєї орбіти всіх, хто не міг залишатися байдужим у цей надзвичайно важливий момент вітчизняної і світової історії.

«Потрапивши до Загреба, Андрич застав у культурних колах дуже сильний струмінь югослов'янського націоналізму, який був близький і споріднений з його власними поглядами. Черина, Уєвич, перед від'їздом до Парижу, а й під час самого перебування в Парижі, Мештрович, Мілан Мар'янович, Іво Войнович, Ніко Братулович - співвидавець Андрича у «Літературному півдні» і автор передмови до «Ех Роnto» - войовничі патріоти навколо «Хорватської ниви» (яку відразу ж після об'єднання перейменовано у «Югослов'янську ниву»), значна частина молоді в університеті, широкий спектр «лівих», і молодий Крлежа пише 1916 року із старчевичевсько-супіловських позицій, зсунутих вліво, як від свого шкільного вчителя Йосипа Клобучара навчився «бути хорватом», а від Джури Данічича, що «хорвати і серби - один народ. Кумічич навчив мене ненавідити Відень» («Старі дні») і «правих» у той чи інший спосіб виступав за об'єднання і майже одностайно за народну єдність»[6].

Андрич розпочав свої студії як студент математико-природничого відділення «Мудрословського» (філософського) факультету королівського університету Франця-Иосипа І у Загребі влітку 1912 року, а вже наступного 1913-го, року він записується на славістику до університету у Відні.

Тут він теж не затримується, незважаючи на те, що славістичні дисципліни в інтерпретації видатних учених і педагогів М.Решетара, Й.Їречека та їхніх колег значно більше відповідали його нахилам і здібностям, ніж математика, з якою мав клопіт ще в гімназії. Погіршення стану здоров'я змусило його залишити австрійську столицю. Віденський клімат виявився шкідливим для хворого на сухоти юнака.

Андрич звернувся до свого благодійника ще з сараєвських часів Т.Алауповича з проханням перевести його в один з університетів Росії. «...Загребський лікар, мій приятель, твердить, що Відень шкідливий для моїх легенів, але мені доведеться повернутися туди в січні, щоб до Різдва скласти колоквіум. Але варто вже зараз подумати про наступний семестр; я вивчав і російську, і трохи французьку, оскільки ж у Загребі не хочу, а у Відні не можу вчитися, дуже Вас прошу повідомити мені, - просить Андрич Алауповича - чи не дозволила б мені громада, щоб я на другий семестр записався до одного з малих закордонних університетів [...] Особливо б зрадів, коли б мені пощастило потрапити де Росії, бо російську мову знаю добре...»[7]. Сталося, проте, по-іншому, й Андрич опинився у Кракові, у всесвітньо відомому університеті короля Ягеллона, з якого виніс і через усе життя проніс прихильність до польської мови й культури. «Моя батьківщина, не образиться, мабуть, на мене, коли скажу, що я народився в Боснії, а духовно прозрів у Польщі»[8], - говорив Андрич згодом.

...Перша половина 1914 року. Калейдоскопічне змінюється суспільно-політична ситуація на югослов'янських територіях і в Європі: світ з усе наростаючою швидкістю мчить назустріч війні. Прискорюються події й Андричевого життя. Протягом кількох місяців він «встигає» дуже багато. У березні виступає на вечорі пам'яті А.Г.Матоша у студентському клубі «Звонімир» у Відні - Андрич ще разом з охопленою протестом і жагою боротьби студентською масою, на чолі її, але в ньому вже зріють інші почуття: політика перестає цікавити його.

В одному з листів з Кракова (їх друкуватиме з квітня до липня цього ж 1914 року «Хорватський рух») Андрич зізнається, що підхоплений поривом першотравневої демонстрації польських робітників і студентів, відчув невимовний жах перед агресивністю натовпу, раптом ясно усвідомівши своє з ним протистояння. Причому протистояння не за політичними поглядами чи ідеологічними програмами, а споконвічний антагонізм одинака й маси, учасника демонстрації та людини, яка спостерігає за нею з тротуару.

Він ще разом з усіма, але вже відчув себе самотнім. «З ними мене зв'язує братерство кривавого почуття, коли гімназістом - разом з тисячами інших - закидав камінням вікна магістрату й одного разу у сутінках тримав на руках під свист жандармських куль молодого робітника, який умирав без звуку з кривавою піною на вустах». Митець, що прокидається в ньому, поступово перемагає політичного борця. «Старий гріх шукати значення, аналогії й порівняння» - так він сам сформулює особливості свого світобачення - підштовхує його до творчості, рука тягнеться не до прапора і зброї, а до пера. У минулому він з демонстрантами, в майбутньому - самотній, «сам на сам із смертоносною пустелею часу», як висловиться згодом.

В «Японській історії», що увійде до збірника «Неспокої» (1920), Андрич спробує в алегоричній формі пояснити мотиви свого розриву з товаришами по політичній боротьбі особливостями письменницького покликання. «Поети, на відміну від інших людей, вірні тільки у нещасті, а залишають тих, кому добре, - написав поет Морі Іпо своїм соратникам по боротьбі проти цариці Ау-Унг (ім'я японської правительниці Андрич утворює з перших літер назви Австро-Угорщини зовсім не випадково) після того, як вони перемогли й прийшли до влади. - Ми, поети, народжені лише для боротьби; ми завзяті мисливці, але здобич не їмо. Тонким і непомітним є бар'єр, що розділяє мене й вас, але хіба не тонке лезо меча, а несе смерть; я не в змозі подолати цей бар'єр, не пошкодивши душі, бо ми, поети, можемо витримати все, крім влади».

«Польська екскурсія», як він сам називав місяці, проведені у Кракові, триває з квітня до кінця червня. Дізнавшись про червневий замах у Сараєві і початок світової війни, Андрич кидає все й негайно повертається до Загреба. Ще не знаючи, як повестися далі, він приймає запрошення друзів, і вночі 17 чи 18 липня (і сам уже потім не міг пригадати точно) пароплав під назвою «Вишеград» - життя символічне навіть у дрібницях, який художник-символіст зрівняється з ним?! - доставляє його з Рієки до Спліту, міста, де, за влучним визначенням Андрича, «Боснія віддає морю свою силу, а море - Боснії свою красу», в якому планував трохи перепочити, поправити здоров'я, розібратися в тому, що відбувалося. Не судилося.

Наприкінці липня, коли чергова хвиля арештів інакомислячих прокотилася агонізуючою імперією, його було заарештовано за звинуваченням у державній зраді («зрадою» були югослов'янська орієнтація, політична активність у націоналістичному молодіжному русі, статті й вірші, в тому числі «Перша весняна пісня», надрукована у загребському «Вихорі» 1914 року, з виразним натяком на прихід сербської армії, що посилюється троєкратним повторенням лейтмотиву: «коли прийде королівське військо»?), й відправлено спочатку до сплітської в'язниці, а звідти - до тюрми у словенському місті Марибор.

«Коли я сьогодні кажу «мене було заарештовано», - писав Андрич багато років по тому, - це більше, на жаль, не має тієї важливості й ваги, ані того значення, які ця подія мала тоді, в моїй молодості. До того часу арештовували тільки злочинців і злодіїв; у кожному містечку знали, кого й з якого будинку можуть арештувати, а кого не можуть. З тією хвилею арештів, яку розпочала Австро-Угорщина, відкривається доба масових депортацій людей, що сягнула своєї кульмінації в другій світовій війні... Бути в тюрмі, здавалося мені тоді, це кінець усього. Кінець життя: ви чекаєте тільки, коли прийдуть, щоб відвести вас на страту, іншого не чекали... Ми не мали досвіду. Коли я опинився в камері, я думав лише про смерть. Пригадую камеру номер 115 і свій невимовний жах....Двері відчиняться, трохи рипнуть, грюкнуть, чути ключ, і ви залишаєтесь на самоті. На самоті, а з вами ваш жах. Величезний. Про що б ви не почали думати, кожна думка закінчується - жахом»[9].

У Мариборі Андричеві судилося провести сім довгих, місяців. «Не можеш собі уявити, скільки зусиль треба, щоб витримати навіть півдня, часто одну лише годину», - писав він в одному з листів у січні 1915 року.

Дещо згодом ця думка чи спогад про колись пережите викристалізується, оформиться у відповідний спосіб й увійде до «Ех Роnto» у вигляді уявного діалогу чи двох людей, чи двох іпостасей одного «я», один з учасників якого нарікатиме на тривалість і гіркоту - по черзі - життя, року, місяця, дня, години. Його співрозмовник щоразу знаходитиме для нього слова підтримки, підказуючи, як можна все-таки прожити життя, протриматись і рік, і місяць, і день. Але коли дійде до того, що «хвилини довгі й болючі, хто їх витримає, коли нахлинуть гіркі думи й каяття», відповідь буде зовсім іншою:

« - Так, моли бога, сину, щоб у злу хвилину дав тобі втіху!»

Скільки таких хвилин довелося пережити в'язневі мариборської тюрми у чеканні суду, якого так і не відбулося. За браком доказів антидержавної діяльності, які могли б бути підставою для винесення відповідного вироку, початком березня 1915 року Андрича було звільнено. «Сьогодні мені повідомили, що органи державного обвинувачення припиняють справу проти мене, -писав він до однієї своєї знайомої у листі від 3 березня. -Незважаючи на це, мушу ще деякий час лишитися тут, бо не знаю, де мені визначать місце перебування...»

«Місцем перебування» Андричу було відведено село Овчарево неподалік від Травника. Звідти через деякий час його перевели до лікарні в Зениці (стан здоров'я залишав бажати кращого, а політичних в'язнів тоді лікували), а під кінець жовтня 1917 - до «Лікарні милосердних сестер» у Загребі, де в лиху годину знайшло притулок чимало поборників югослов'янської єдності.

У «милосердних сестер» Андрич познайомився з видатним письменником, однією е перших величин тогочасної хорватської літератури Іво Войновичем, який часто згадує Аидрича у своєму щоденнику:

«Неділя. 20 жовтня 1918.

...Залишився з Іво Андричем до восьмої години. Ми самі у нашій лікарні. - Викинув сьогодні крові, мій великий Іво малий! Мученик!.. - Відчуваю, ніби благословення сходить на мене, коли поряд зі мною ця ангельська душа!.»

«Вівторок. 28 листопада. 1918.

...Мій Іво Андрич сидить біля мене й читає газети!.. -Найвибраніший цвіт нашого роду!»[10].

Перебування в Мариборі багато важило для Андрича з точки зору його духовного розвитку. У тюрмі він вивчає іноземні мови, перекладає, чимало читає й, хоча, ясна річ, підбір книжок за таких умов був великою мірою випадковим серед прочитаного в цей час твори Горького, Чернишевського, Кропоткіна, Гюго, Сенкевича, з вітчизняних авторів - Видрича та Краньчевича.

Читає він і Кіркегора.

«Або - або» датського філософа потрапило до Андрича у Відні 1913 року. «...Поміж щойно куплених книжок я знайшов і твір Кіркегора «Або - або»...», - писав він у листі до М.Бандича від 18 липня 1973 року. Цю книжку він захопив із собою, коли був заарештований, і цей факт досить активно коментувався дослідниками, причому його значення інколи перебільшувалося у тому розумінні, що на цій підставі безапеляційно стверджувався вплив Кіркегора на Андрича як вирішальний чинник у творчій еволюції останнього. Людина делікатна, стримана, Андрич ніколи не заперечував прямо цієї думки з тією рішучістю, на яку був здатен в інших випадках і з інших приводів, але завжди відкидав прямолінійність у розмовах про впливи.

«Молодому в'язневі, вже отруєному поезією, - говорив Андрич з висоти певного життєвого досвіду, - Кіркегор був, як бальзам, як душевна втіха. Хоча мені важко погодитися з думкою деяких критиків, згідно з якою я в молодості формувався під впливом Серена Кіркегора. Цю думку ие можна прийняти. Зізнаюсь вам: народна свідомість і епіка мали значно більший вплив на мене. Кіркегору ж маю бути вдячним за міркування про жах, розпач і панування зла. Під його впливом я написав деякі вірші, але не прозу... Певні місця в «Ех Роnto» і «Неспокоях», де йдеться про розпач і душевні тривоги, теж з'явилися не без впливу Кіркегора. Проте я відчув міру й час, коли треба звільнитися від цього впливу»[11].

Визнаючи, що «Або - або», яке читав і перечитував у мариборській тюрмі, мало на нього вплив, Андрич завжди підкреслював випадковість того факту, що до нього в руки потрапила після арешту саме ця книжка, згадував, що, коли одержав дозвіл користуватися книжками, попросив посильного, якого відправили до нього на квартиру, принести всі книжки з письмового столу. Г той приніс одну-едину - Кіркегора, бо напередодні того дня, коли Андрича було заарештовано, він сам поприбирав у себе в кімнаті, розставивши все до місцях. На столі лежало тільки «Або - або», яке принесли з книгарні вже після арешту.

Випадок? Звичайно. В особистій бібліотеці Андрича того часу було чимало різних книжок. «До вузлика замість Кіркегора могла потрапити книжка любовних пригод. І згодом, цілком можливо, це було б визнано закономірним...», - слова письменника, в яких вчувається легка іронія, мають на меті не так заперечити вплив на нього ідей і творів Кіркегора, як застерегти від перебільшення й спрощеного трактування цього впливу, його характеру та особливостей. Що ж до самого факту впливу, то не побачити його важко хоча б тому, що його наслідки виявилися навіть на рівні художньої форми: «Ех Роnto» дуже нагадує «Або - або». Але не тільки. «Вплив... уявляється значно істотнішим, ніж те, що можна виявити при зіставленні схожих художніх фігур, - пише з цього приводу М.Караулац. - Вплив того типу, який здійснює будь-яке використання творів Кіркегора для розуміння й пояснення життя, у напрямку, що його він (цей твір - П.Р.) визначає в осмисленні життя, як муки, діяльності, як надії без радощів, у метафорі темниці, як буквальної картини життя й існування, у виборі шляху й мети та самотності на шляху до мети; присутність науки Кіркегора виявляється й у постійному присмаку відчаю...»[12].

Ідеї Кіркегора були близькі й зрозумілі для Андрича, якому життя давало дуже мало задоволення та надії. Трагедія останнього сина вимираючого роду, до того ж тяжко хворого тією ж хворобою, від якої померло чимало з його рідних, посилилася ув'язненням, яке перетворило темницю з «метафори життя» на сувору повсякденну реальність, тим більш важку й пригнічуючу, що за особливостями темпераменту Андрич належав до меланхоліків.

У Мариборі Андрич пише першу частину «Ех Роnto», твору, в якому всі ті обставини життя, про які йшлося - вплив Кіркегора, песимістичні настрої, меланхолія, самотність, нереалізована винятковість - знайшли своє яскраве вираження.

«Ех Роnto» являє собою щоденник, але своєрідний-ліричний. Щоденник не подій, а почуттів, вражень, думок. Загальний тон -песимістичний, пригнічений.

Видатний хорватський письменник, ровесник Андрича Мирослав Крлежа (1893-1981) зустрів вихід з друку «Ех Роnto» такими словами: «Відчуваються у цих віршах, тут і там, відблиски якихось гігантських світильників модерної лірики, відчувається каламутне страждання хаотичних обставин, але ці вірші в цілому являють собою документ страждання цілої генерації...»[13].

У дусі імпресіоністичного мистецтва, яке відображає лише відблиск явищ і предметів, а не самі ці явища («імпресіоністи писали не предмети, а тільки відбиті ними промені»[14], - М.Волошин у книзі «Лики творчості» цитує французького теоретика мистецтва Р.Сізерана), Андрич у «Ех Роnto» занурюється у внутрішній світ ліричного героя, не намагаючись утримувати зв'язок із світом об'єктивного буття.

Зв'язок, щоправда, все-таки існує, але це - зв'язок не з тим, що народжується в душі ліричного героя, а з фактами біографії автора. Автобіографічне начало відіграє в «Ех Роnto» надзвичайно важливу роль, виконуючи функцію одного з елементів, що забезпечують цілісність і композиційну стрункість твору.

Місце дії в «Ех Роnto» - свідомість, «душа» ліричного героя. Епічні моменти (події, характери тощо), наче розташовані всередині цієї свідомості, опосередковані нею. Час дії - мить, що . дорівнює вічності. Провідна інтонація - запитувальна. Ліричний герой значно більше хоче дізнатися, ніж відповідає. Загальна атмосфера пригнічуюча, хоч і з поодинокими проблисками світла й надії, але в основному темна, каламутна, ворожа.

«Ех Роnto» - лірична проза медитативного характеру. Композиційним центром твору є суб'єкт, ліричне «я». Різні за обсягом фрагменти, не зв'язані між собою нічим, крім атмосфери, настрою героя, розташовані довільно, не перебувають один з одним ані в причинно-наслідковому, ані в якомусь іншому зв'язку, який би передбачав прямолінійний розвиток у звичних часових чи просторових координатах. Це не ланцюг, сусідні ланки якого зв'язані між собою відносинами єдності й залежності, коли одна тягне за собою інші, а щось схоже на мозаїку, утворення зовсім іншого типу, в якому елементи цілого об'єднуються випадково, залежно або від часу, коли їх було сформульовано й записано, або від загального настрою.

За характером світосприйняття «Ех Роnto» твір суб'єктивний -обрана автором форма медитативно-ліричних записів цілком відповідає втілюваному в ній змістові. За особливостями світобачення - ідеалістичний. Андрич визнає первинність надприродної сили, яка існує поза й над матеріальним світом, й звертається до неї у пошуках виходу з кризового стану.

Дух ліричного героя, обриваючи видимий зв'язок з тілом і тими обставинами, за яких йому випало існувати, зринає до сфер, недоступних духові, обтяженому тілом. Звичні для повсякденного сприйняття межі руйнуються, діапазон просторово-часових коливань практично втрачає будь-які обмеження, дозволяючи героєві звертатися до «всіх у цілому світі, хто страждав і страждає заради душі та її великих і вічних вимог», до всіх, хто живе зараз чи жив колись - минулі часи так само стають ареною буття звільненого від матеріальних оков духу, як і час теперішній - «у болю й надії».

У написаних і виданих дещо згодом «Неспокоях» буття духу в безмежному просторово-часовому діапазоні дістане ще й іншого вияву, тяжіючи до загально-планетарного зв'язку всіх з усіма:

«...власне, ми всі, люди, тримаємось за руки. Віє вітер і тихо та різко свистить у траві біля моїх вух. На екваторі плачуть малі діти, й у Гренландії скиглять малі білі ведмеді».

Дуже схоже до тогочасних ідей іншого видатного письменника Югославії Мілоша Црнянського, з яким Андрич .зустрівся в Італії влітку 1920 року - чи не відгомін це обміну думками, чи не вияв спорідненості душ двох видатних майстрів слова? Чи просто ще один доказ здатності непересічних особистостей вловлювати те, що називають духом часу?

Для Андрича ідея вселенського духовного зв'язку всього з усім залишилася епізодом. Црнянський розвинув її, надавши форми цілісного вчення - «суматраїзму» (від назви острова Суматра). Глибоко вражений, спустошений побаченим у хаосі світової війни Црнянський у якийсь момент свого життя втратив відчуття закономірності й доцільності всього того, що відбувається в світі. Щоб якимось чином урівноважити катастрофічний безлад навколо себе, письменник спробував виробити у своїх творах власну - внутрішню - гармонію, досягти принаймні душевного ладу й спокою, придумавши для цього «космічну естетику суматраїзму».

«Суматраїзм» в основі своїй був теорією суб'єктивно-ідеалістичною. «Відповідно до цієї теорії, - пише Г.Ільїна, - все існує в ірраціональному зв'язку одне з одним. Як антитеза хаотичній сучасності... виступає гармонійний світ природи, любові до далеких скель, снігових вершин, навіть холодних світів. До тих далеких островів (звідси - Суматра, «суматраїзм» - П.Р.), де відбувається щось, спричинене, можливо, тим, що зробили ми»[15].

«Суматраїзм» М.Црнянського виключав соціально-історичний вимір буття людини. Не існує цього виміру й для ліричного героя «Ех Роnto» та «Неспокоїв», індивідуальний досвід якого безпосередньо кореспондує з «вічним». Сучасне й одиничне абсолютизуються, перетворюючись у надчасове.

Категорії, за допомогою яких персонаж сприймає й відобрає життя, позбавлені конкретно-історичного змісту, вони абстрактні як за своєю сутністю, характером об'єктивного існування, так і з точки зору їх трактування суб'єктом: доля (мається на увазі «зла доля»), біль, самотність, жах, забуття, душа, надія, істина тощо. Завдяки цьому вони найкраще підходять для розуміння того психологічного стану, в якому перебуває ліричний герой. «Я втратив усе, і тепер я більше не людина, а тривожна, безсонна думка, що потонула й примовкла на глибокому дні...», - герой не прагне точності й визначеності опису того, що відбувається з ним, а через нього і з світом навколо нього, він оперує поняттями зовсім іншого смислового ряду.

Сприйняття світу героя тяжіє до метафоричності й символізму. Кожна думка, кожне почуття виступають як такі, що несуть у собі, крім елементарного, буквального, ще й інший, глибший зміст, сприймаються як універсальні, притаманні не для одного конкретного випадку, а для всіх чи, принаймні, багатьох випадків, знову ж таки, певного ряду.

УАндрича відчувається перегук з ідеями К.Г.Юнга, й перегук цей має типологічний характер, виростає зі схожих поглядів на певні явища й проблеми, не передбачаючи безпосередніх контактів чи обміну думками. Відома теза швейцарського психолога з його праці «8ер1ет вегтопех агі тогїиок» («Сім проповідей мертвим...»): «в усі часи і в усіх місцях відбувається створення, в усі часи і в усіх місцях відбувається смерть», яка своїм діалектичним ідеалізмом закладає підвалини сприйняття світу на рівні архетипу першопочатку, цілком могла б бути висловлена й автором «Ех Роnto». Навіть словесне її вираження близьке до тогочасного андричівського стилю. З іншого боку, далеко не всі з наріжних начал юнгівської системи мають для Андрича принципове значення: «світло» й «пітьма», скажімо, в Юнга це - одна з пар його протилежностей, абстракція. Для Андрича світло й пітьма, якщо й існують як самостійні категорії, являють собою передусім стан душі ліричного «я», теж до певної міри абстракцію, але зовсім іншу за своїм характером і змістом.

Один з основних принципів художнього відтворення в «Ех Роnto» і «Неспокоях» - генералізація, укрупнення поняття чи явища, надання конкретному ознак загального. З точки зору суб'єкта його внутрішній світ рівновеликий і рівнозначуший із світом об'єктивним. Усе, що відбувається в ньому, набуває значення загального, прирівнюється до подій і явищ реальної дійсності. У свідомості людини її власний мікросвіт не відрізняється ні масштабами, ні вагомістю від макросвіту. На цьому, власне, й грунтується вільний перехід від індивідуально-конкретного до загального, який спостерігаємо у згаданих творах. З дрібної за звичними мірками деталі виростає глобальне судження. З хвилинного почуття суб'єкта - тривалий емоційний настрій, який поширюється на всю епоху, прочитується як домінуючий настрій цілого покоління.

З двох шляхів, що існують для здобуття життєвих благ: добитися їх для себе (шлях малореальний, бо нікому.ще не вдавалося вгамувати апетит їжею, спрагу - водою) або, навпаки, відмовитися від них (нуль у цьому випадку виявляється рівнозначний безкінечній кількості), герой Андрича обирає другий, втрачаючи чимало - все, що мав, і що міг би мати, - але здобуваючи ще більше: в ньому «вперше промовляє ясно його душа». Він прозріває, йому відкривається істина, зовсім інша, ніж та, яку знав і якій служив.

«Ех Роnto» - оповідна структура планетарного типу, царство символіки й метафоричної асоціативності, але всередині цієї структури досить виразно простежується тенденція до збільшення предметно-подієвого начала, поступового виявлення в автономному світі суб'єкта елементів зв'язку переживань і медитацій ліричного героя з об'єктивною реальністю. На рівні художньої форми ця тенденція виявляється, зокрема, й у тому, що деякі з фрагментів тексту організуються навколо певного - нехай і досить рудиментарного - сюжету, набувають вигляду мікроновел або замальовок, і та чи інша максима філософського звучання, той чи інший психологічний акцент, що їх вінчають, з'являється вже не безвідносно до подій об'єктивного світу, а як висновок, резюме цих подій, квінтесенція досвіду, яким ліричний герой збагатився, переживши їх.

Вже тут намічається нова якість психологізму, яка буде характерною для Андрича в його творах пізнішого часу. Письменник дедалі більше й послідовніше орієнтується не на внутрішній стан, який важко вловити й «одягнути» в слова, а на все те зовнішнє, що цей стан супроводжує й що, коли його відповідно подати, описати, може підштовхнути читача до розуміння й співпереживання.

У фрагменті під назвою «Ніч у поїзді» з розділу «Неспокій дня» «Неспокоїв», скажімо, зафіксовано психологічний стан героя в один з непростих моментів його життя.

«Напередодні тієї безкінечної ночі й на вістрі мого останнього дня, який безжально зрадив мене, я даремно шукав у собі чи навколо себе щось, що простягнуло б мені руку й допомогло перейти через безодню чи скоротило мою муку.

Миготіла, погойдуючись, лампа, й у її зеленуватому світлі у вікні, за яким лежала ніч, я побачив своє обличчя - і нічого, крім свого власного обличчя! - як похитується й здригається, мов лице утопленика у вечірній річці. Даремно намагався відвести погляд, я був приречений.знову й знову дивитися в очі самому собі. Так цілу ніч».

Останні абзаци фрагменту, в яких, власне, й формулюється стан душі героя, який спонукав його взятися за перо, мало чим відрізняються від аналогічних за змістом і настроєм фрагментів «Ех Роnto». Але річ у тім, що вони існують не самі по собі, як це було перед тим, а разом з попереднім описом тих зовнішніх, предметно-подієвих обставин, за яких герой побачив себе у вікні й відчув те, що відчув.

Характер передачі душевного стану не змінюється, але характер «прив'язки» психології до життя тепер інший. При порівнянні першої з трьох частин «Ех Роnto» (її особливо, але й усього «Ех Роnto» теж), а з іншого боку, «Неспокоїв» усе виразніше відчувається, як народжується оповідна інтонація, що згодом стане для Андрича характерною: виважена, з наголосом не на почуття чи враження, а на предмет, на опис, з переносом акценту зображення з внутрішнього світу суб'єкта у зовнішній світ (чи не найхарактернішим у цьому розумінні є фрагмент «Діти»). Письменник інколи навіть відмовляється від звичних підсумовуючих максим, які сприймалися як обов'язкова прикмета обраного жанру. Справжній, вправно зроблений опис не потребує коментарів. Життя в багатьох випадках мудріше й точніше, ніж його розуміння людиною. Митцеві залишається «тільки» зрозуміти й передати цю мудрість.

Андрич приходить до матеріалістичного світобачення, починаючи не лише переживати світ, а й спостерігати його, стверджуючи первинність об'єктивного й похідний характер усіх і усяких переживань ліричного героя.

Художня свідомість Андрича еволюціонує, й «Ех Роnto» та «Неспокої» не слід розглядати як її кінцевий пункт. Це, швидше, один з проміжних етапів, через який митець проходить на шляху до оповідної манери, що викристалізується у його творах 20-30-х років і - остаточно - у романах «Міст на Дрині», «Травницька хроніка», «Проклятий двір» (є свідчення людей, які знали Андрича, що він і сам згодом оцінював «Ех Роnto» як певний рубіж у своєму творчому розвитку, на якому не зупинився, пішовши далі).

У творах ліричної прози такого типу, як «Ех Роnto» і «Неспокої» при безперервній зміні більшості елементів оповіді особлива роль, як змістова, так і структуротворча, належить елементам, що повторюються, - лейтмотивам. Основні лейтмотиви молодого Андрича багато в чому співпадають з головними темами його наступних прозових творів. У «Ех Роnto», нехай поки що у зародковому стані, присутні багато з тих тем, і проблем, мотивів, які стануть для Андрича провідними. Вперше звернув на це увагу 1957 року П.Джаджич у своїй книзі про Андрича, і з того часу ця думка, кочує з дослідження в дослідження[16].

Сам Андрич, правда, досить скептично ставився до цього твердження, вважаючи, що один твір ніколи не може бути коренем усього, що написано письменником. Незважаючи на це, неважко помітити, що з часів «Ех Роnto» й до «Проклятого двору» й «Омер-паші Латаса» у всесвіті, що зветься художнім світом Іво Андрича, присутні роздуми над злою долею, яка зумовлює життя людини; над її постійним перебуванням «у стані проклятої самотності й болю, яким хворіє все, що створено». З перших і до останніх творів утверджується ідея жінки як таємниці, як мети багатьох устремлінь і прагнень, що рухають цей світ, як краси; осмислюється жах як одна з рушійних сил життя. З років роботи над «Ех Роnto» у свідомості митця відсутнє розуміння стрункої структури світобудови, гармонії буття.

В «Ех Роnto», щоправда, немає зостередженості на подіях минулих епох, немає центральної для творчості Андрича пізнішого часу історичної теми, але вже намічено ставлення до історії, виявлено інтерес до неї. У мариборській частині «Ех Роnto» читаємо: «Щастя безтурботне й мислить тільки уперед... Я ж, шукаючи забуті зв'язки крові, сягаю в минуле, кличу на поміч силу мертвих поколінь...».

І згодом, на початку другої частини: «Сьогодні рано, на сонці, переді мною постала вся історія людства як суцільна різня невинних, як чорна скриня, від якої ключ кинуто в море». Цей інтерес, посилений і збагачений новим життєвим досвідом, незабаром дасть поштовх до написання творів на історичному матеріалі, що принесуть Андричеві світову славу.

Немає в «Ех Роnto» і мосту, споруди, яка з часом посяде одне з центральних місць у андричевській картині світу, того феномену людського життя, про який він стільки напише. Натомість є «пагорби у далині» - один з розділів «Неспокоїв» так і називається «Пагорби», - які втрачають своє буквальне значення, набуваючи символічного змісту. «Ви - зусилля землі, - каже Андрич, звертаючись до них, - єдине варте уваги зусилля, спрямоване у небо й висоту».

Образ пагорба ще неодноразово виникатиме у наступних творах. Письменник спробує розвинути його в універсальний символ буття й життя людини. Найяскравіше ця спроба виявиться в оповіданні «Рзавські пагорби». Не задовольнившись повною мірою наслідками цього експерименту, Андрич замінить пагорби образом мосту. І з цього погляду «Ех Роnto» та «Неспокої» можуть сприйматись як один з проміжних етапів творчої еволюції митця.

«Ех Роnto» було закінчено навесні 1918-го й вийшло друком у серпні того ж року. «Неспокої» побачили світ 1920-го. Закінчувався ранній етап творчості Андрича. Наближався до завершення й перший, важливий, але не дуже щасливий, період його життя.

Роки після виходу з тюрми, починаючи з весни п'ятнадцятого до осені дев'ятнадцятого, це - час виснажливої боротьби з хворобою й несприятливими обставинами існування політичного в'язня, звільненого під нагляд, змушеного жити не там, де хочеться, а де належить («у хорватській граматиці є один час, який називається «минулий закінчений»; це й є мій час...», - пише Андрич в одному з приватних листів у квітні 1915р., маючи всього двадцять два роки), але разом з тим цє й доба змужніння, цікавих знайомств, свіжих думок і вражень, нових звершень на літературній ниві та - наче за помахом палички невідомого доброго чарівника - омріяного одужання в той момент, коли в нього, мабуть, уже й не вірилося.

У цей час Андрич уже «помічений письменник». Його твори читають, його ім'я відоме як фахівцям, так і широким читацьким колам. 27 жовтня 1918 року, лише кілька днів по тому, як перестала існувати Габсбурзька імперія, й югослов'яни дістали давно очікувану можливість самим визначити долю своєї державності, у стані загального піднесення наелектризований після вистави «Смерть матері Юговичів» І.Войновича у Загребському театрі натовп у патріотичному пориві ніс на руках карету, в якій поруч з автором сидів і Андрич («тихий, як осінь, і щасливий, як я», - запише Войнович у щоденнику). Ніхто з учасників цього дійства тоді ще, мабуть, не усвідомлював як слід, що над головами людей, переповнених почуттям перемоги й свободи, за яку готувалися віддати життя й яка раптом впала мало не з неба, в урочистому, схвильованому мовчанні пропливають не одна - Войнович, - а дві зірки національної культури, земна дорога однієї з яких наближається до кінця, а шлях другої - шлях, що приведе її до світового визнання й пантеону вже не тільки національної, а й світової культури - лише розпочинається.

Розпад Австро-Угорщини й створення на її руїнах кількох національно-державних утворень; виникнення єдиної держави сербів, хорватів, словенців являють собою не зовсім звичайний історичний феномен, цікавий, зокрема, й тим, що від втілення певної політичної ідеї до її компрометації, перетворення з прогресивної на реакційну минає дуже мало часу, буквально кілька тижнів чи місяців. Королівство сербів, хорватів, словенців робило ще свої перші кроки, а його внутрішня суперечливість виявилася вже на повну силу. Надії, що їх пов'язували з новим державним утворенням, не виправдалися.

«Бо що інше являють собою сьогоднішні перемоги, ніж завтрашні поразки? - писав Андрич у «Неспокоях», переводячи розмову на рівень екзистенції особистості. - В очах людини-одинака немає перемог чи поразок, у всіх війнах, незалежно від того, виграні вони чи програні, є тільки одне переможене людство. Вітри мандрують й дощі йдуть, хороші й плідні, завжди ті самі, а прапори потроху рвуться; і кольори бліднуть, і все забувається, а людина залишається завжди такою ж самою... Хто переможе людину?»

Для багатьох членів суспільних рухів, діячів літератури та мистецтва, які, може, гостріше, ніж інші, на інтуїтивному рівні відчули суперечливість, що виникла, характерними стають настрої розчарування й розпачу.

Об'єднання югослов'янських народів не принесло особливого задоволення людям, які за нього виступали. «Ми, молодь, були непримиренними ворогами Австро-Угорщини й прихильниками об'єднання південних слов'ян, - згадував Андрич, намагаючись пояснити причини цього незадоволення. - Ми із захопленням зустріли закінчення війни й утворення югослов'янської спільності. Але швидко нас охопило розчарування, бо це виявилася зовсім не та спільність, яку ми хотіли й яку чекали, бо більшість наших ідеалів не здійснилася...»[17].

Багато з колишніх активних учасників руху за об'єднання слов'ян на півдні Європи сходить з політичної сцени, намагаючись знайти порятунок від розпачу й розчарування в інших місцях і умовах. Залишає Загреб, який в останні роки війни був одним із центрів, де знайшло порятунок чимало прихильників югослов'янської ідеї, й Андрич. Його шлях лежить до столиці щойно створеної держави, Белграду, де з легкої руки того ж таки Т.Алауповича, який був добрим генієм Андрича й до якого він у черговий раз звернувся по допомогу, на нього чекало призначення на державну службу в Міністерстві з питань релігії, а у зовсім недалекій перспективі - дипломатична робота.

Закінчувалася, за висловом самого Андрича, його «криголамна молодість».

Позаду залишалося майже двадцять сім років життя. Вірші, в тому числі, у «Хорватській молодій ліриці» (1914), виданні, яке було покликано стати вранішньою піснею нового покоління хорватської поезії, але волею обставин перетворилося на лебедину пісню з'явившись на зорі нової історичної та літературної епохи, «Лірика» несла в собі поетичну формулу епохи старої; переклади з У.УЇтмена, А.Стріндберга, словенських поетів початку століття. Участь у виданні журналу «Літературний південь» («... він у цій редакції 1917 та 1918 року намагався хоч як-небудь спрямовувати розвиток «післявоєнної» генерації, - згадував Мілош Црнянський через десять років після того. - Ту обставину, що він 1918 року від цієї ролі відмовився.., пояснюю його хворобою, а ще більше -якимось глибинним жахом (року 1919) кого-небудь «вести» або що-небудь «започатковувати»[18]). Політична боротьба й розчарування в ній.

Попереду було тривале життя, важка й виснажлива робота, літературна слава, якої до нього не мав жоден з його співвітчизників, і - безсмертя.

«ВЕЛИКИЙ ПОВОРОТ» ВІД ЛІРИКИ ДО ЕПІКИ

Той, хто познайомився з Іво Андричем заочно, через його твори, при зустрічі з ним був би здивований невідповідністю зовнішнього вигляду письменника характерові його творчості. Інтелігент європейського зразку, «молодий, елегантний, дотепний, пещений чиновник Міністерства закордонних справ», - таким побачив його Й.Видмар у Дубровнику 1933 року під час конгресу ПЕН-клубу, - не дуже-то нагадував автора оповідань на матеріалі історії, в яких у дивовижному всесвіті під назвою «Боснія» панували ні з чим незрівняний дух Сходу й зла доля, страждали люди, лилася кров, ніхто не думав про те, що ми тепер називаємо правами особистості, бо людина мала тільки одне право - страждати.

На початку 20-х років у творчості Андрича відбулися помітні зміни. Від суб'єктивно-ліричного способу художнього мислення й вираження, втіленого у віршах та медитативній прозі, він переходить до способу об'єктивізованого, максимально позбавленого суб'єктивності та ліризму. Біль і смуток власної душі митця вливаються у потік горя й поневірянь його народу. Індивідуальний досвід розчиняється у віками вистражданому колективному розумі земляків. На тривалий час домінуючою для Андрича стає літературна форма іншої жанрової природи - оповідання класичного зразку. Саме ця форма переважатиме у творчому доробку письменника близько двадцяти років. По суті, весь період між Першою й Другою світовими війнами, коли з-під його пера вийшло декілька десятків творів, значна частина з яких увійшла до класичного фонду національної літератури, пов'язаний у творчій біографії майстра з цим жанром.

Існує думка, згідно з якою зміну жанрової домінанти було зумовлено психологічними особливостями автора «Ех Роnto», що далися взнаки при переході його з однієї вікової категорії до іншої. Спираючись на спогади людей, які добре знали Андрича, Н.Мілошевич дійшов висновку, що він був «людиною із сильною й глибокою потребою приховувати свої почуття», й у його «великому повороті до епіки» важливу роль відіграв механізм захисту». «Епіка, - продовжує Н.Мілошевич, - завдяки своїй об'єктивності, знеособленості була ідеальний «псевдонім» і, відповідно, .ідеальний захист від усього того, від чого Андрич відчував таке сильне бажання захиститися»[19].

«Французи не соромляться оголювати своє тіло, але в них закладено нездоланний сором оголеного духу, - писав з іншого приводу й в іншому зв'язку М. Волошин. - ...Дух їхній завжди замкнений у суворі й завершені форми, як у житті, так і в мистецтві, бо форма є істинний одяг духу»[20]. «Нездоланний сором оголеного духу» був притаманний Андричеві так само, як і французам.

Не відкидаючи версію Н.Мілошевича, яка, попри всю її гіпотетичність, безумовно, містить у собі раціональне зерно, хоча й не вичерпує питання про причини зміни загального характеру творчості Андрича в 20-30-ті роки, варто звернути увагу й на об'єктивні фактори, що сприяли народженню й утвердженню Андрича-новеліста.

Участь у «Хорватській молодій ліриці» 1914 року зробила двадцятиоднорічного початківця відомим у літературних колах, піднесла його ім'я на перший план літературного процесу, але не принесла особливого задоволення йому самому. Віршів він більше не публікував, хоча писав їх потроху протягом усього життя - останній з них датований 1973 роком. Після смерті між паперами письменника було знайдено сувій під назвою «Всі мої вірші та вірші у прозі», які опублікував П.Джаджич у книзі «Про що мрію й що зі мною відбувається» (Белград, 1976). П.Палавестра, на перший погляд, всупереч очевидному, а разом з тим небезпідставно твердить: «Справжнього Андрича треба шукати у ліриці... У ліриці початок Андрича і його кінець»[21].

«Ех Роnto» 1918 року виходить як підсумок ще одного етапу в житті й творчості письменника, причому етапу, який уже залишався в минулому. «Неспокої» лише через два роки сприймаються уже більше як додаток, щось, що було зроблено за інерцією, «трохи запізніла книжка метафізично-релігійного натхнення»[22]. «Вони - штучно вигодоване дитя, - говорив про цей твір сам Андрич. - У них я включив те, що не ввійшло до «Ех Роnto».

Між «Ех Роnto» й «Неспокоями» того ж 1920 року письменник закінчує роботу над своїм першим оповіданням - «Шлях Алі Джерзелеза» - твором, якому судилося відкрити нового Андрича. Як це завжди буває, нове народжувалося ще в надрах старого.

Не висловивши всіх своїх болей і неспокоїв, митець, чуйно реагуючи на зміну життя навколо себе, а ще більше - на зміни у собі самому як особистості й як майстрі слова, змінює предмет і засоби художнього дослідження.

На той час, про який іде мова, Андрич остаточно відійшов від активної участі у бурхливих суспільно-політичних подіях доби. З діяльного й відданого обраним ідеалам члена «Молодої Боснії» він перетворюється на ще досить юного за віком, але багатого життєвим досвідом працівника дипломатичної служби, дослідника духовної історії рідного краю, з активного учасника подій стає їх стороннім спостерігачем.

Схоже на те, що в цей час вплив Кіркегора потроху нейтралізується іншими захопленнями і впливами, ліричні медитації в дусі «Або - або» вичерпують себе, не вміщаючи нового життєвого матеріалу, який поступово накопичувався у свідомості Андрича. Юнацький хаос зруйнованого світу, підкоряючись невмолимим законам життя, яке має продовжуватись за будь-яких умов і обставин, крок за кроком організується в нову систему, на іншому підґрунті й за допомогою інших принципів і категорій. Глибоко інтимні, безпосередньо не пов'язані з навколишнім світом переживання ліричного героя включаються у загальний хід історії людства, об'єктивізуються, співвідносяться з досвідом народу.

Андрич ще повернеться до апробованого в «Ех Роnto» та «Неспокоях» жанру ліричної прози, але це станеться через багато років, коли, наче прощаючись з читачами і світом, наче залишаючи заповіт і кваплячись сказати щось важливе, чого не встиг чи не зумів сказати, вже майже зломлений життям і власним досвідом Майстер напише «Знаки вздовж дороги», твір, зовсім інший, ніж «Ех Роnto» за змістом роздумів і медитацій, але однорідний з ним, з погляду художньої форми.

Переважну більшість художніх творів Андрича 20-30-х років написано на історичному матеріалі, і саме звернення до минулого, яке йшло у річищі загального інтересу молодого письменника до історії рідної землі, зумовило той «великий поворот», що відбувся у його творчості цього періоду. «Шкода мені, коли подумаю, що з кожним днем вимирає наша стара, славна Боснія, й немає нікого, хто б записав і зберіг сувору красу колишнього життя... А шкода мені й, коли подумаю, що з кожною старою жінкою вмирає якийсь вірш і з кожним ченцем закопують у могилу якусь історію», - слова Андрича з листа до Т.Алауповича 1919 року, що їх наводить у вже згадуваній книзі «Ранній Андрич» М.Караулац, розкривають, гадаю, витоки зацікавлення минулим, пояснюють бажання зберегти його й передати нащадкам.

Це бажання ще більше зміцніло й оформилось під час активних і форсованих занять Андрича дисертацією, яка мала вирішити несподівані ускладнення по службі, зумовлені відсутністю в нього закінченої вищої освіти. Як це не парадоксально, але працюючи фактично «заради диплому», Андрич надзвичайно багато узяв для себе, «для душі». Перед ним відкрилась історія Боснії, збережена в переказах і легендах, а також письмових документах, які в різний час і за різних обставин потрапили до його рук.

Не маючи на увазі з'ясувати, що ж було первинне, а що вторинне: чи впливала художня творчість на наукові зацікавлення Андрича, чи, навпаки, зазнавала впливу, - зазначу, що чимало фактів, узятих з архівів, так чи інакше було використано Андричем у його творах, багато оповідань письменника тією чи іншою мірою грунтуються на відомостях, знайдених у документах під час роботи над дисертацією й пізніше, коли праця з архівними матеріалами стала звичкою, а, може, й потребою.

Предметом свого дослідження Андрич обрав духовну історію Боснії, спробувавши розглянути той феномен, що його називаємо духом народу, в русі, як процес, починаючи від часів зародження й становлення до того стану, якого він набув у нові часи. Оскільки цей стан значною мірою визначався тривалою, нав'язаною силою присутністю іншого народу, іншої релігії та культури, іншого духу, тему дисертації було сформульовано так: «Розвиток духовного життя в Боснії під впливом турецького панування» (назва розкриває одну з провідних концептуальних посилок, що визначали хід думки дослідника). Робота мала вступ - «Духовне життя Боснії до турецького завоювання» - та кілька розділів: «Поширення ісламу як безпосередній наслідок турецького панування», «Вплив громадських і адміністративних інститутцій іслама на життя немусульманського населення в процесі зміцнення турецького панування», «Духовне життя католицької частини населення під час турецького панування та його характерні прояви у культурній і літературній діяльності францисканців», «Сербсько-православна церква, її розвиток і діяльність під час турецької влади як вираження духовного життя православного населення».

Дисертацію було захищено на філософському факультеті університету Карла Франца в австрійському місті Грац 1924 року, але думки, що виникли в ході роботи над нею. хвилювали Андрича ще дуже довго, мабуть, до самої смерті. Те, що спочатку усвідомлювалося як епізод, здавалося заняттям вимушеним, тимчасовим («До того часу перенесу на папір усе те турецьке й ірраціональне, що маю, і тоді знову візьмусь за роботу, якою займався», - писав Андрич в одному з листів 1921 року), поступово перетворилося у справу цілого життя, велику, так і не вичерпану тему.

Перебуваючи на дипломатичній службі в Римі, куди прибув навесні 1920 року, Андрич захоплюється старожитностями «вічного» міста, знайомиться з працями середньовічного історика Франческо Гвіччардіні (1483-1540), автора «Історії Італії», та Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Знайомство було ґрунтовним і плідним: працю Ф.Гвіччардіні «Політичні й суспільні нотатки» Андрич навіть узявся перекладати сербською мовою. Під впливом ідей великих італійців, які щасливо співпали з власними спостереженнями й роздумами молодого письменника, у його свідомості міцно утверджується ідея історичної симетрії: те, що було на початку, повторюється на іншому рівні, в новій якості, на іншому витку часового зигзагу й у кінці.

«Історія є повторенням відомого», - ця глобальна світоглядна істина об'єднує Андрича з його італійськими кумирами. Він іде їхнім шляхом, але разом з тим і зрікається його, наповнюючи спільну думку індивідуальним змістом. «Для мене історія це не повторення минулого; швидче це можна було б назвати спробою поновити гру»[23], - у цьому висловлюванні письменника міститься ключ до розуміння цього змісту.

Перше з оповідань Андрича, побудованих на матеріалі національної історії, - «Шлях Алі Джерзелеза». Якщо говорити точніше, то твір спирається не так на історію, як на міфологію народу. Головний персонаж оповідання Алі Джерзелез - постать відома з усної народної творчості. Центральна проблема теж більше історична, ніж сучасна, але в той же час більше міфологічна, ніж власне історична. Це - проблема існування одного з тих поділів світу, який не подолати революціями чи удосконаленням політичних систем: поділу на чоловіків і жінок, що прирікає людину на вічні блукання у пошуках «пари», поділу, який у нові часи було відсунуто з переднього плану суспільного життя, тоді, як для середньовіччя він був надзвичайно злободенним. У Андрича ця проблема набуває архетипського звучання.

«Шлях Алі Джерзелеза», з точки зору П.Палавестри, належить до типових зразків андричівских «боснійських оповідань» з їхніми «добре розвиненою й оформленою фабулою, драматичною внутрішньою структурою (мрія - політ - падіння) та яскраво виявленим міфологічним мисленням» (тут П.Палавестра відсилає читача до «Поетики міфу» Є.М.Мелетинського - П.Р.), являючи собою, по суті, «розлогу метафору, тематизовану архетипську ситуацію, коли самотнього й меланхолійного героя в дусі міфу ніхто не розуміє, а натомість постійно супроводжує та щоразу зустрічає споконвічна доля поета й людини, яка є чужою для всіх»[24].

«Шлях Алі Джерзелеза» у багатьох відношеннях показовий для Андрича, тут виразно простежуються ті особливості, що згодом, остаточно викристалізувавшись, визначатимуть специфіку оповідної манери письменника. Разом з тим твір має до певної міри перехідний характер, оскільки, за влучним висловом Е.Коша, «перебуває на самому початку андричівської оповідної творчості й несе в собі певний відбиток його попередніх ліричних спроб...»[25]. В оповіданні зіткнулися дві, якщо й не прямо протилежні, то дуже відмінні одна від одної стихії: ліричної-суб'єктивної та об'єктивізованої оповіді, перша в рудиментарній формі, друга - у вигляді домінуючої тенденції. Андрич ще добре пам'ятає ліричного героя «Ех Роnto», але його погляд на світ, а разом з ним і принципи побудови оповіді, змінюються й дуже суттєво.

Усе починається з визначення місця дії: «На постоялому дворі... потроху зібралося чимало подорожуючих». І в майбутньому Андрич часто починатиме розповідь про будь-яку подію з уточнення місця або часу, коли вона відбувається. Початок, при цьому, не обов'язково безпосередньо зв'язаний з основною дією. Його мета - вилучити той чи інший епізод з безперервного плину життя, створити відповідний фон для основної дії. Функція експозиції не так смислова, як формальна.

Для більшості оповідань Андрича характерним є додержання принципу єдності місця і часу. В інших, у тому числі у «Шляху Алі Джерзелеза», ця єдність відсутня. Твір складається з трьох відносно самостійних частин: «Джерзелез на постоялому дворі», «Джерзелез у дорозі», «Джерзелез у Сараєві», - кожна з яких має свої, незалежні від інших, просторові й часові межі. У цілісність вищого рівня вони об'єднуються за допомогою образу головного героя, особливістю якого є те, що це - герой динамічний. З часом для Андрича природнішим стане персонаж статичний, до якого все, і добро, і зло, приходить незалежно від його волі та вчинків. Такий тип героя більшою мірою відповідатиме андричевській концепції людини та її ролі у житті. Джерзелез рухається сам, шукаючи «щастя і долі», з'єднуючи в цілісну структуру розірвані просторово й хронологічно частини оповідання.

Після досить ґрунтовних пояснень автора-оповідача відносно того, з якої причини на постоялому дворі зібралися люди (коментарі такого роду взагалі характерні для Андрича, він прагне нічого не залишати без пояснень), до дії, нарешті, вводиться персонаж, що має стати головним героєм - Алі Джерзелез, людина з легенди.

Перша характеристика героя має суто зовнішній характер: «На білому коні, з очима, налитими кров'ю, він їхав рівниною, червоні китиці били білого коня по очах...». В цьому розумінні можна говорити про наявність у Андрича-оповідача елементів національної усно-поетичної традиції. Він іде за відомими з народних пісень зразками створення образу, на що вже звертали увагу дослідники його творчості. «Проза його (Андрича - П.Р.) творів, - пише, наприклад, С.Бркич, - подібна до прози народних оповідань, а за своїм змістом - до епічної та ліро-епічної народної пісні»[26].

Безумовно, однак, і те, що характер змалювання зовнішньості героя визначається особливостями описуваного об'єкту: Джерзелез - воїн, народний герой (він, як пише Андрич, «носив славу багатьох перемог», «пісня летіла перед ним») і тому - в дусі тієї ж народнопісенної традиції - виникає потреба дати уявлення про його зовнішній вигляд. Андрич робить це. Але для нього подібний опис значною мірою є даниною традиції, й письменник, зберігаючи форму, наповнює його змістом уже не традиційним. Це, в свою чергу, позначається на формі: опис зроблено лаконічно, без звичного для народної пісні деталізування, без абсолютизації зовнішнього, захоплення ним.

Трьохчленна структура оповідання теж, гадаю, данина традиції, наслідування фольклорних зразків. Коли в «Ех Роnto» автор вдавався до побудови того чи іншого фрагменту з кількох елементів, кількість цих елементів була довільною, в одному випадку - шість, в іншому - чотири. В усній народній творчості слов'ян, у тому числі й південних, загальноприйнятим, як відомо, є троєкратне повторення ситуацій або мотивів. Андрич використовує цей принцип.

Представивши героя, Андрич, всупереч існуючим у фольклорі канонам, відразу ж «приземлює» його, підкреслюючи не тільки героїчне начало, а й слабкі місця, недоліки, й у такий спосіб готуючи читача до того, що «за кілька днів чарівне коло Джерзелеза зовсім зникло». Причиною цього була нещаслива закоханість. Герой побачив на постоялому дворі дівчину-венеціанку, захопився нею - став смішний. У нього з'явилося вразливе місце, й люди, що його оточували, в силу незбагненого людського нахилу не прощати чужих недоліків, почали педалювати цю слабину.

«Й в шитом шелковом жупане, Й в серой свите люди зльї!» -Т.Шевченко в поемі «Слепая» дещо в іншому - в основі своїй соціальному - ключі говорить про те саме, що й Андрич: про зло як споконвічну рису людського роду, зло як таке, не прив'язуючи його до класів і суспільних верств.

У ситуації, що її змальовано в «Шляху Алі Джерзелеза», цілком логічно виникає суперечність між внутрішнім станом персонажа та його об'єктивним становищем, суперечність, яка буде однією з провідних у Андрича протягом усього творчого життя.

За формою ця суперечність виступає як невідповідність само-сприйняття персонажа та його вигляду в очах інших учасників дії. За змістом вона зводиться до пошуків героєм краси (вона для нього поєднується з образом жінки) й усвідомлення її недосяжності.

Наступна розповідь будується як розвиток зазначеної суперечності: Джерзелез потроху наближається до критичного стану, коли єдиним варіантом виходу є вибух. До цього його штовхає внутрішнє напруження, а допомагають люди з оточення, які бачать у всьому, що відбувається на їхніх очах, лише розвагу, не відчуваючи драматизму ситуації.

Класична література XIX століття звикла розглядати героя в колі його постійного оточення, аналізуючи й акцентуючи типовість як самого героя, так і тих осіб, у стосунках з якими він виявляє себе. Література «модерного» напрямку, навпаки, намагається вирвати героя з постійного оточення, вмістити його у незвичайну ситуацію з абсолютно випадковими учасниками, моделюючи в такий спосіб випадковість існування сучасної людини у швидкоплинному світі. Андрич у цьому відношенні ближчий до «модерного» погляду. Його персонаж змушений діяти в оточенні, яке склалося цілком спонтанно й більше ніколи не складеться ні в недалекому, ні у віддаленому майбутньому.

Розв'язка наступає, коли один з підбурювачів Джерзелеза, знущаючись, пропонує розіграти, кому дістанеться венеціанка, а Джерзелез - цілком серйозно, бо його сприйняття світу не є адекватним реальності - погоджується на це.

Кульмінаційну сцену першого фрагменту зроблено пластичне, описи детальні, загальний ритм оповіді плавний, повільний. Врівноважено-спокійний характер авторського мовлення контрастує з граничною напругою внутрішнього стану героя, відбиваючи контраст між високим поривом героя й настроєм глядачів. Контраст посилюється ще й невідповідністю іншого роду: Джерзелез дістає насолоду від змагання, він відчуває свою силу, м'якість землі, свіжість повітря - тут, на відміну від любовних переживань, він, як кажуть серби, «свій на своєму». Першим добігши до дерева й зірвавши яблуко (це означає, що дівчина має належати йому) герой щиро сприймає себе як переможця. Для інших він - посміховисько. Усі, крім самого Джерзелеза, розуміють кумедність ситуації. В цей момент у персонажа наступає раптове просвітлення. Його сприйняття на якусь мить приходить у відповідність з реальністю. Він бачить, що став жертвою розиграшу. В гніві Алі знову грізний і небезпечний, знову - герой. Коли, потрощивши все, що трапилося під руку, він їде, постоялий двір залишається, як пише Андрич, «усе ще в переляканому мовчанні».

Побачивши в оповіданні елементи деідеалізації Джерзелеза (вони справді присутні, але на периферії ідейно-образного змісту, для Андрича взагалі характерний погляд на легенду не патетичний, а іронічний), Р.Вучкович пояснює це бажанням Андрича розвінчати героя в дусі народних пісень[27]. Розв'язка першого фрагменту й багато інших моментів, на мій погляд, ставлять цю думку під сумнів. Джерзелез, гадаю, все-таки цікавить автора не як фольклорний «супер-герой», а в першу чергу як індивідуальність. Андрич не «розвінчує» ге